Повзе змія

Коли вони ввечері поверталися до готелю і Олена намагалася перетравити та систематизувати прочитане й побачене, Корнієнко висловлював свої думки вголос:

— Усе він бреше, нікого йому не шкода. Ти ж бачила цю морду? Видно, адвокат зі шкіри пнувся, от на що сподівався — тут не зрозуміло. Та все одно нам це не треба, хоча для цимесу спробуй з адвокатом синхрончик записати. А так хлопчинка нічого собі, кишки випустить і не задумається. Чи не так?

— Так, типчик іще той.

— Думаєш, він до кінця життя сидітиме? Ні хріна подібного. Є кілька варіантів, до твого відома. Йому організовують десь нещасний випадок. Чи смерть від якоїсь болячки, хіба мало їх по тюрмах. Для чого такого тримати до глибокої старості? Ще годуй його… Можуть нелегально розстріляти, бо це тільки формально, для цивілізованого, блін, світу в нас нікого не стріляють. А є ще варіант, такий, як у кіно про Нікіту. Бачила? Не серіал американський дурнуватий, а кіно, першоджерело.

— Бачила, бачила, то й що?

— А нічого. Років через кілька прийде до нього такий собі дядечко Боб, точно за сценарієм, і покаже фотку могилки, де написано: «Баглай Богдан», дати народження і смерті. Потім скаже: або, чувак, пахаєш на державу під чужими документами, пластичну операцію ще на морді робимо, або справді переселишся до іменної могилки. Державі, кадебістам, навіть ментам потрібен людській матеріал для брудної роботи. Кращого кандидата, подруго, годі шукати. Навіть якщо використати його доведеться одноразово, все одно — користь. У нас зараз сидить купа потенційних смертників, і кількість особливо тяжких злочинів зростає щороку. Нічого, тобі ще статистику покажуть.

— Ай, не городи фігні! Справді крутий сценарій для кіно, але навряд чи з Баглая хтось захоче робити якусь Нікіту.

— Не хочеш — не вір. Але кудись цих смертників дівають, менше їх не стає. Подумай над цим на дозвіллі. Бач, судячи з усього, йому вже нудно. Звернула увагу, як він себе тримав щоразу? Йому спілкуватися хочеться, чим більше зізнань — тим більше уваги до персони. Він нам іще наговорить жирняка, ось побачиш. Тільки з дідом тим хрінотень виходить. Нецікаво.

— З дідом?

— Забула, чи що? Коли показував, як пенсіонера грохнув. Прийшов діда грабувати, той виявився бодрячком, кинувся на ворога в штикову.

— A-а, ти про це… Пустовіт його прізвище, наче так…

— Чиє?

— Дідове. Золото там Баглай хотів знайти.

— Зрозуміло, не знайшов. Тому й без ентузіазму. Нецікаво йому діда вбивати. Звичайна для нього справа, так я собі розумію. Похвалитися ж особливо нічим. Ну, хіба фактом, що дід його не злякався. До речі, бойова подруго, ось тобі ще один штрих до портрета нашого Баглая. Продумай, можна непогано обіграти.

Олена погодилася, що треба подумати, зайшла до себе в номер, старанно закрилася з середини, вляглася на ліжко й ось уже другу годину намагалася зібрати до купи свої емоції. Йти з Корнієнком та водієм Петею до бару не хотілося, натомість її тягнуло туди саму. Подібних бажань у неї майже ніколи не виникало, тож поки що вона боролася сама з собою. Дивно, але колеги сьогодні не стукали до неї, не намагалися залучити до свого товариства.