Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Рис. 45. Культові речі пізньоскіфського часу.

Наприкінці III ст. до н. е. — на початку II до ст. н. е. сармати, мабуть, здійснювали набіги на території між Доном та Дніпром, а також діставалися Ольвії [IOSPE, І2, 32]. Військова загроза із Степу спричинилася до виникнення у Передгірському Криму оборонних ліній, здебільшого не розрахованих на античну облогову техніку. Водночас територія поселень починає забудовуватися окремо розташованими наземними спорудами та напівземлянками.

Є певна кількість письмових джерел, які дають змогу досить повно з'ясувати головні етапи історії Кримської Скіфії.

Аналіз політичної ситуації, а також археологічний матеріал свідчать про тісні стосунки Кримського Скіфського царства у першій половині II ст. до н. е. з Боспором та Ольвією. З Херсонесом, навпаки, відносини були напруженими. В цей час скіфи починають захоплювати сільськогосподарську територію цієї античної держави в Північно-Західному Криму. Проте наприкінці другого десятиріччя II ст. до н. е.[443] це було тимчасово припинено. Можливо, перерва пов'язана з укладеною 179 р. до н. е. угодою припонтійських правителів [Polib., XXXI, 6], яку підписали Херсонес та сарматський цар Гатал, а також окремою угодою Херсонеса з царем Понту Фарнаком I [IOSPE, І2, 402]. Ймовірно, ці події знайшли відбиток у яскравій легенді про сарматську царицю Амагу, що прийшла на допомогу Херсонесу [Polien., VIII, 56].

Рис. 46. Мармурова голова Геракла. Поселення Золота Балка.

З приходом до влади Скілура (50—40-і рр. II ст. до н. е.) скіфи знову повели наступ на Херсонес і захопили майже всі поселення в Північно-Західному Криму. Відносини з Ольвією та Боспором традиційно будувалися на створенні економічних та політичних зв'язків. У другій половині П ст. до н. е. ставка скіфського царя (Неаполь) набуває значення міського центру. Характерні ознаки пам'ятки та знахідок є підставою для визначення державної структури кримських скіфів як монархії елліністичного типу[444]. У цей час влада Скілура, можливо, поширювалася і на поселення Нижнього Дніпра.

Вихід на політичну арену сильної у політичному значенні держави турбував царя Понту Мітридата IV Євпатора, який мріяв про розширення своєї влади. Він втрутився в північнопричорноморські справи, виступивши спочатку на боці Херсонеса, а потім залучив на свій бік Боспор та Ольвію. В ході війни (113—110 рр. до н. е.) стратег понтійського царя Діофант разом з херсонеськими загонами завдав жорстокої поразки скіфам та їхнім союзникам — кочовим племенам роксоланів на чолі з царем Тасієм [IOSPE, І2, 352; Strabo., VII, 3, 17; 4, 3, 7]. Скіфське царство в Криму, можливо, стало васалом Мітридата. Залежність скіфів від понтійського царя, вірогідно, полягала в зобов'язанні постачати військові формування. Понтійські гарнізони у Північному Причорномор’ї навряд чи були численними, тому наказ Мітридата «з'явитися війську із Скіфії» [Just., XXXVIII, 3, 5] напередодні його першої війни з римлянами, ймовірно, стосується скіфських контингентів. Останні брали участь у бойових діях на Балканах під загальним керівництвом полководця Мітридата — Архелая [App. Mith., 41].

Рис. 47. Цар Скілур. Реконструкція М. М. Герасимова.