Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Рис. 48. Кам’яна плита із зображенням Палака.

Плутарх невипадково оповідає легенду про передсмертне слово Скілура до синів. Очевидно, тенденція до розділу батьківського царства мала місце. Політична боротьба в середовищі скіфської верхівки могла набути пікового стану після поразок Палака [IOSPE, І2, 352]. Не виключено, що згадувані давніми авторами свідчення про чисельність синів Скілура є відображенням військово-адміністративної системи, коли кожен з представників царського дому був правителем невеликої області. Поразка скіфів у війнах з Діофантом призвела до розвалу цієї системи та утворення кількох «царств» у Північно-Західному, Південно-Західному, Центральному та Південно-Східному Криму, де правили «басилевси». Останні, в свою чергу, номінально підлягали Мітридату VI Євпатору. Такий адміністративний поділ Кримської Скіфії, зумовлений як географічним чинним, так і етнічними особливостями, очевидно, зберігся й пізніше.

Можливе й дещо інше трактування цих свідчень. Не виключено, що й Страбон, й Плутарх згадували не про власне синів Скілура, а про правителів окремих скіфських груп. Імовірно, об'єднання цих племінних груп відбувалося здебільшого збройним шляхом. Можливо, з цих «синів» і було вибрано спадкоємця — Палака. Це добре узгоджується з таким припущенням, що назви скіфських фортець Напіт, Палакій і Хабеі були похідними від етніконів племен[446]. За Клавдієм Птолемеем, місто Амадока, яке локалізується десь у нижній течії Дніпра, тобто в районі концентрації пізньоскіфських пам’яток, одержало свою назву від племені амадоків [III, 5, 10, 14]. Слід вважати, що найбільші пізньоскіфські городища були центрами певних племінних груп, на чолі яких стояли правителі — «сини» Скілура. Об’єднання пізніх скіфів, мабуть, утворилося внаслідок підкорення одній з племінних груп завдяки діяльності Скілура[447]. Ці події знайшли відображення в алегоричній розповіді стародавніх авторів щодо численних синів царя.

Пізньоскіфські могильники II—І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е., за винятком поодиноких комплексів, досить однорідні, хоча серед них вирізняються невеликі групи могил з дещо багатшим інвентарем і зброєю, або зовсім без речей. Загалом таких могил зовсім небагато. Це не дає підстав для висновку, що в пізньоскіфському суспільстві соціальна диференціація набула значної глибини, на відміну від свідчень курганних могильників V—IV ст. до н. е.

Пояснюється це, вірогідно, тим, що скіфи поступово осідали на землю і перетворювалися із кочовиків-скотарів на землеробів. Зміни господарського укладу спричинилися до перетворення племінних груп на територіально-сусідські землеробські общини. Як саме відбувалося це в умовах Криму, поки що не зовсім ясно.

Виходячи із загальних особливостей економічного і політичного розвитку кочовиків у період їх поступового осідання на землю, треба зазначити, що за рівнем соціального розвитку пізні скіфи Криму перебували на третьому так званому етапі кочування. Для цього етапу були характерні перехід від кочування до осілості, заняття землеробством, виникнення поселень, розвиток ремесла, поява «замків» — укріплених городищ, розташованих у стратегічно важливих місцях тощо[448]. На цьому етапі посилюється соціальна диференціація суспільства і вирізняється родова знать, яка починає експлуатувати рядове населення, а також відбувається процес повторного класоутворення на базі іншої, ніж раніше, форми власності. Усі перелічені ознаки цього етапу розвитку добре простежуються за археологічними даними у пізніх скіфів Криму.

Для пізньоскіфських могильників Криму І ст. до н. е. — першої половини І ст. н. е. характерне сполучення місцевих тавро-скіфських елементів із західними та східними, що виявилося не тільки у запозиченні та виробництві предметів матеріальної культури, а й у безпосередньому проникненні інших етнічних груп. Поряд з грунтовими могильниками з'являються під курганні сарматські поховання, впущені в насипи попередніх часів. Це дає змогу зробити висновок, що в І ст. до н. е. у Крим проникають представники сарматських племен, які поступово осідали на землі й асимілювалися з пізніми скіфами.

Сармати Криму в цей період, мабуть, як і аорси та сіраки, були частково кочовиками, а частково займалися землеробством. Вони перебували на другому етапі кочування, для якого була характерна наявність сталих літників та зимників, а також стаціонарних могильників[449]. Осідання кочовиків на землі простежено у Передкавказзі, Нижньому Подністров'ї, Побужжі, Подунав'ї. Впускні сарматські поховання свідчать на користь того, що сармати ще не втратили традиційних норм свого поховального обряду. Це й знайшло відображення в підкурганному способі поховання.