Гаррі Поттер і напівкровний принц
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 966-7047-29-6
- Переводчик: Виктор Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Краткое содержание книги:
Незабаром з'ясувалося, що місіс Коул - не новачок у процесі поглинання джину. Наповнивши обидві склянки по вінця, вона єдиним духом перехилила свою. Смачно цмокнула губами і вперше всміхнулася Дамблдорові, а він, не вагаючись, вирішив скористатися нагодою.
- Чи не могли б ви розповісти мені про Тома Редла трохи більше? Наскільки мені відомо, він народився тут, у сиротинці?
- Це так, - підтвердила місіс Коул, підливаючи собі джину. - Я це добре пам'ятаю, бо тоді й сама почала тут працювати. То було перед Новим роком, страшенний холод, знаєте, і сніг. Паскудна ніч. На ґанку стояла, хитаючись, дівчина, не набагато старша за мене тодішню. Втім, не вона перша. Ми її впустили, і за годину вона вже народила дитину. А ще за годину вмерла.
Місіс Коул багатозначно кивнула головою і знову добряче хильнула джину.
- Чи казала вона щось перед смертю?-запитав Дамблдор. - Скажімо, хто батько хлопчика?
- Ага, між іншим, казала, - повідомила місіс Коул, як видно, дуже задоволена собою, бо ж тримала в руці джин і мала такого вдячного слухача. - Пам'ятаю, що вона мені сказала: «Маю надію, що він буде схожий на татка», і, не брехатиму, їй на це треба було сподіватися, бо сама вона красунею не була… а тоді вона сказала, що хотіла б назвати сина Том, на честь хлопчикового батька, і Ярволод, на честь її батька… Чудне ім'я, правда? Ми ще думали, чи не прийшла вона з якогось цирку… а ще вона сказала, що прізвище хлопчика має бути Редл. Більше не сказала ні слова і невдовзі померла. То ми так його й назвали, бо тій бідолапіній дівчині це було дуже важливо. Але ні Том, ні Ярволод, ні якийсь інший Редл так ніколи по нього й не прийшли. Узагалі ніхто з родини не з'явився, тож він залишився в сиротинці й відтоді живе тут.
Місіс Коул якось непомітно ще раз причастилася чималою порцією джину. На її вилицях виступили дві рожеві плями. А тоді вона сказала:
- Він дивний хлопець.
- Так, - погодився Дамблдор. - Я так і думав.
- І немовлям він був дивний. Майже, знаєте, не плакав. А як трохи підріс, став… якийсь чудний.
- Чудний? Це як?-лагідно поцікавився Дамблдор.
- Ну, він…
Але раптом місіс Коул загнулася, а тоді уважно й допитливо глянула на Дамблдора, не випускаючи з руки склянки з джином.
- Для нього, кажете, й справді є місце у вашій школі?
- Справді, - підтвердив Дамблдор.
- І хай би що я скажу, нічого вже не зміниться?
- Нічого, - сказав Дамблдор.
- Ви заберете його за будь-яких обставин?
- За будь-яких,-ще раз серйозно підтвердив Дамблдор.
Вона скоса зиркнула на нього, ніби зважуючи, чи варто йому довіряти. Вирішила, мабуть, що варто, бо раптом випалила:
- Він лякає інших дітей.
- Що, нападає на них?-перепитав Дамблдор.
- Мабуть, - трохи насупилася місіс Коул, - але дуже важко впіймати його на гарячому. Були певні випадки… мерзенні…
Дамблдор її не підганяв, хоч Гаррі бачив, що його це зацікавило. Вона знову хильнула джину і рум'янець на її рожевих щоках погустішав.
- Той кролик Біллі Стабза… Том казав, що він цього не робив, і я не розумію, як би він міг таке зробити, однак не міг же кролик сам повіситись на крокві, га!
- Навряд,-погодився з нею Дамблдор.
- Та хоч убийте, я не розумію, як таке можна було вчинити. Знаю тільки, що за день до того він сперечався з Біллом. А тоді… - вона ще відсьорбнула джину, розливши собі на підборіддя, - під час літньої екскурсії… а ми їх раз на рік вивозимо, знаєте, кудись за місто чи на море… так от, після того Емі Бенсон і Деніс Бішоп стали не зовсім нормальні, і все, що ми змогли з них тоді витягти, це те, що вони пішли в якусь печеру з Томом Редлом. Він клявся, що вони просто пішли подивитися, але щось там сталося, я впевнена. І ще багато чого було, багато чого дивного…
Місіс Коул знову глянула на Дамблдора, і хоч щоки її пашіли, дивилася вона дуже пильно.
- Не думаю, що багато людей засмутилися б, якби він звідси забрався.
- Ви, мабуть, розумієте, що постійно він у нас не перебуватиме? - запитав Дамблдор. - Йому доведеться повертатися сюди, хоч би на літо.
- То й добре, все одно це краще, ніж діставати по носі іржавою кочергою, - місіс Коул легенько гикнула. Потім устала, і Гаррі з подивом помітив, що вона навіть не хиталася, хоч пляшка з джином спорожніла на дві третини. - Ви, мабуть, хотіли б його побачити?
- Навіть дуже, - теж підвівся Дамблдор.
Коул вивела його зі свого кабінету й пішла кам'яними сходами нагору, роздаючи на ходу вказівки й зауваження помічницям та дітям. Сироти, помітив Гаррі, усі були вбрані в сіренькі накидки. Вигляд у них був доволі доглянутий, але ніхто не заперечить, що рости в такому похмурому закладі не дуже приємно.
- Отут, - сказала місіс Коул, коли вони звернули з другого сходового майданчика й зупинилися біля перших дверей довгого коридору. Вона двічі постукала й зайшла.