Україна у революційну добу. Рік 1919

Природно, розв'язання проблеми далеко не вичерпувалася лише пропонованими заходами. Її сутність була значно складнішою й багатоаспектнішою. Розуміючи це, РНК України передбачливо ще наприкінці січня 1919 р. видав декрет «Про організацію продовольчої справи на Україні», який проголосив державну монополію на заготівлю хліба, цукру, солі і чаю з встановленням твердих цін на ці продукти. Приватна торгівля ними заборонялася.

Слід згадати, що подібні заходи не належали до «новацій» більшовиків. Вони були розроблені і запроваджені європейськими державами, що брали участь у Першій світовій війні, й зводилися здебільшого до встановлення твердих цін на продукти харчування та хлібної монополії, обмеження вільної торгівлі, використання карткової системи на предмети споживання, продрозкладки й т. ін. В 1915–1916 рр. на цей шлях стала й Росія.

Тимчасовий уряд фактично не корелював заходів царської влади. А РНК, своєю чергою, не став відміняти постанов своїх попередників, щоправда, внісши до них свій, пролетарський зміст. Радянський уряд надав їм форми державного капіталізму, тобто жорсткого регулювання державними органами й фінансовими важелями згори, майже цілком обмеживши свободу підприємництва та ділової ініціативи.

Відсторонюючи цензові елементи й залучаючи до розв'язання продовольчої справи трудящих, радянська влада вдавалася до здійснення таких соціально-економічних заходів, які з неминучістю вели до обмеження приватної власності, згортання товарно-грошових і натуралізації господарських відносин, зрівняльності в розподілі продуктів серед населення.

12 квітня уряд ухвалив декрет про продовольчу розкладку, спрямовану на вилучення всіх надлишків хліба, які оголошувалися власністю держави[601], 15 квітня було опубліковано декрет ВУЦВК про запровадження в республіці продовольчої диктатури. Згідно цих документів селянину залишалася кількість зерна, необхідна для харчування сім'ї, посіву і для утримання худоби. Решту хліба треба було здати державі.

Загалом продовольча політика радянської влади в основу клала сформульований В. Леніним принцип «з бідних селян нічого, з середняка помірно, з багатого багато»[602]. Бідняцькі господарства тобто ті, які мали посівну площу до п'яти десятин включно, зовсім звільнялися від здачі хліба. Більше того, 10 % зібраного хліба залишалось у розпорядженні волосних органів влади для розподілу серед місцевої селянської бідноти за зниженими цінами, встановленими державою. Господарства, які мали понад десять десятин посіву, відносилися до куркульських і були зобов'язані віддати понад норму таку кількість хліба, яка припадала на господарства до п'яти десятин. Середняки (від п'яти до десяти десятин посіву) обкладалися за помірними нормами. В абсолютних цифрах це виглядало так. У Київській губернії, наприклад, середняк мав здати з десятини посіву 11 пудів хліба, а куркуль — 25. Ці цифри середні, вони були різними не тільки в різних губерніях, а навіть у селах. Та основна тенденція зберігалася. Керівництво проведенням розверстки покладалося на комбіди. За зданий хліб селяни в міру можливості винагороджувалися промисловими товарами.