Україна у революційну добу. Рік 1919

Однак на практиці індивідуальний обмін був витіснений комунальним. І пов'язано це було не лише з прагненням форсованого запровадження (підтримки) соціалістичних принципів господарювання. На практиці індивідуальний обмін втягував у обмінні операції лише найзабезпеченішу частину селянства, яке, одержавши промислові товари, перепродавало їх за спекулятивними цінами тим, хто в них мав ще більшу потребу — бідноті[608]. Тому остання протестувала проти такої практики[609]. І хоча індивідуальний товарообмін мав чималий економічний ефект, від нього уже в середині травня відмовилися, а невдовзі відмінили й колективний товарообмін, залишивши лише позаекономічний метод одержання хліба — продроз- кладку4.

Звісно, істотно позначався тут (та й, власне, був найважливішою причиною) товарний дефіцит. Відтак доводилося концентрувати зусилля на людському чиннику — відрядження на села загонів агітаторів і заготівельників.

Хоча план продрозверстки на 1919 р. для України було визначено в 139 млн. пудів (рівно половина надлишку)[610], виконання його виявилося справою непростою.

Власники хліба, природно, чинили значний опір (добровільна здача, підкорення державній дисципліні взагалі становили виняткові випадки). Тож збільшувалася кількість загонів, які відправлялися з міст. Серед них досить високою була питома вага пролетарських центрів РСФСР.

Так, лише з Москви наприкінці 1918 р. — весною 1919 р. у південні губернії Росії й в Україну було направлено 210 продовольчих загонів, до яких ввійшло понад 6 тис. робітників[611]. У 1919 р. в республіці діяло 87 загонів із Петрограда, Москви, Іваново-Вознесенська, Кронштадта, Шуї, Володимирської, Нижньоновгородської, Смоленської та інших губерній РСФРР, які нараховували понад 2,5 тис. чоловік7.

Навесні 1919 р. розпочалося формування робітничих продовольчих загонів і в Україні. Невдовзі вони були створені в Донбасі, Катеринославській, Київській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Чернігівській та інших губерніях України. Вже в першому півріччі 1919 р. партійні і профспілкові організації України відрядили до продовольчих загонів 5 тис. робітників1.

У відповідь селяни організовували свої осередки протидії. Їх ініціаторами здебільшого були куркулі, на яких падала основна частина планів продрозкладки. Вони ж, звісно, використовували й свій вплив (у першу чергу, економічний) на селі для оборони корпоративних інтересів, залучаючи до спротиву владі й достатньо значні верстви тих сільських жителів, для яких продрозкладка і не несла, власне, економічної загрози, або ж позначалася в дуже обмежених масштабах.

Все це створювало вкрай напружену ситуацію в українському селі. Вона дедалі загострювалася з наступом білих армій А. Денікіна. В прифронтовій смузі до заготівлі хліба залучалися військові частини, котрі, як правило, ігнорували будь-який облік.

Зовсім не з метою бодай якогось виправдання радянської сторони, а лише в якості фактологічної констатації варто згадати, що й інші суб'єкти військових дій (Добровольча армія А. Денікіна, Дієва армія С. Петлюри, повстанські загони різних отаманів) вдавалися у зонах, наближених до бойових дій, до необмежених, свавільних реквізицій. Численні документи свідчать, що у селян часто відбирався весь посівний матеріал, всі продукти харчування, фураж і, особливо, всі скільки-небудь придатні для роботи коні2.

Очевидним фактом громадянської війни залишається те, що не маючи можливості одержати належне матеріальне постачання, продовольче забезпечення (ніякі органи не встигали за стрімким переміщенням ліній фронтів) воєначальники, командири вдавалися до створення власних інституцій з реквізиційними функціями й користувалися з їх дій. Іноді між селянами й військовими складалися такі стосунки, як між переможеними й переможцями[612]. Журнал «Продпуть» скрушно зауважував з цього приводу «Червону Армію зустрічають із захватом, а проводжають озлоблено по картках і реквізиційних квитанціях»[613].

Та, власне, не справляючись із завданнями забезпечення армії всім необхідним, уряд УСРР змушений і сам був йти на передачу заготівельних функцій військовому відомству. Так, уже 20 лютого декретом РНК була створена надзвичайна комісія з постачання Червоної армії з широкими правами — аж до здійснення самостійних реквізицій[614]. По суті справи вона ставала повновладним господарем у заготівельній галузі. Згідно підписаної 14 квітня 1919 р. угоди між начальником центрального управління по забезпеченню Червоної армії РСФРР І. Межлауком і наркомом у військових справах УСРР М. Подвойським було визнано мати єдиний план постачання для обох армій. В разі ж невиконання планових заявок за військовим відомством залишалося право, за угодою з Надзвичайною комісією з постачання, «здійснювати самостійно невиконану частину замовлень»[615].

Це не лише посилювало роль військових продовольчих організацій в Україні, а й вело до збільшення обсягів продовольства, яке вилучалося на потреби обох армій, а також до посилення ролі військових продовольчих організацій в Україні, по суті мілітаризувало продовольчу справу.

Можна погодитися з висновками сучасних дослідників, що в першій половині 1919 р. більшовикам не вдалося створити дієвий апарат для реалізації виробленої продовольчої політики. Зокрема, різні заготівельні організації, що споряджалися без будь-якого обліку й часто діяли на власний розсуд, порушували закони (їх мало хто й знав) і мораль[616]. Відтак вони не лише не допомагали зміцненню радянської влади, не сприяли розв'язанню нагальних проблем, що перед нею поставали, а об'єктивно більше шкодили, негативно позначалися на іміджі соціалістичної державності.