Україна у революційну добу. Рік 1919

Якщо «воєнний комунізм» виявився вимушеним феноменом громадянської війни, то не меншою мірою її іманентною неминучістю стало повстанство. В ньому був втілений (матеріалізований) активний вияв морально-психологічного несприйняття й діяльнісного протесту проти будь-якого владного, передусім державницького примусового начала, прагнення й поривання (значною мірою стихійні, слабо усвідомлювані, а відтак — необґрунтовані ілюзорні й утопічні) віднайти і застосувати на практиці принципи співжиття, які уявлялися справедливими для достатньо широких верств суспільних низів, такими, що відкривали шлях до індивідуальної волі й свободи.

Наймасовішим живильним середовищем повстанських рухів слугувало селянство, хоча в їх орбіту потравляли й інші верстви населення. Нерідко траплялося так, що стихійними протестними настроями і прагненнями спритно користалися люди, які насправді не мали та й не могли мати скільки-небудь чіткої мети пропонованих дій, просто були нездатні спрогнозувати розвиток суспільної перспективи. Відтак бути в повному розумінні самодостатньою силою і вплинути вирішальною мірою на результати громадянської війни повстанство зрештою не могло, хоча, природно, на певних часових відтинках і в окремих ситуаціях від нього чимало залежав перебіг подій і шальки терезів протиборствуючих сторін нерідко схилялися в той чи інший бік не в останню чергу й від того, яким виявлявся вектор руху масової стихії.

Хоча в документах сил, які ворогували, та навіть і конкурували, можна зустріти різні терміни — «повстанство», «політичний бандитизм», «партизанщина» — це, зрештою, майже однопорядкові явища, що мають дуже схожу природу походження. А відмінність дефініцій є породженням ідеологічного протистояння, що склалося в роки громадянської війни і передалося ідеологічним та історіографічним таборам наступних десятиліть.

Наймасштабнішим виявом повстанства вважається махновщина{8} (іноді з метою надання певного ідейно-політичного забарвлення використовується термін анархо-махновщина). Це справедливо. Як рух, започаткований ще наприкінці 1917 р., він набув достатньо могутніх потенцій у часи австро-німецької окупації та гетьманату й в усій повноті виявився в 1919 р., коли Україна стала ареною найзапекліших, найкровопролитніших за роки революції й війни битв різних сил: білих, червоних, антантських, польських, петлюрівських.

Живе тіло України безжально краялося смертоносними фронтами, а в проміжках між ними (почасти й «вкрапленими» в них) та ще більше в тилу регулярних армій опинялися й розгортали діяльність загони незгодних з домінантними владними тенденціями, нескорених обставинами і готових відстоювати особисту незалежність і людську гідність.

Вивченню досвіду українського повстанства, різних його проявів, передусім, махновщини, ідейним впливом на нього партійних і політичних сил, серед них — на першому місці, зрозуміло — анархістів, присвячено просто гігантську кількість публікацій.

Предметно розбиратися в унікальності цікавого, однак дуже суперечливого феномена почали ще в 20-ті рр. Для радянської історіографії характерною була кваліфікація повстанства як «куркульського бандитизму». Саме так воно найменовувалося й тлумачилося як в узагальнюючих працях з історії революції та Комуністичної партії[622], так і в спеціальних, авторами яких виступили, зокрема, активні учасники подій громадянської війни[623].

Серед великого масиву видань, присвячених махновському рухові, науковим характером і ґрунтовністю виділяються праці М. Кубаніна та В. Руднєва[624].

Велика увага як радянських[625], так і емігрантських авторів[626] надавалася з'ясуванню сутності анархізму, особливо в його безпосередньому зв'язку із повстанським рухом, який набув особливих масштабів в Україні[627]. Спочатку 30-х років, досвід стосунків з анархістами, ставлення до повстанства могли розгядатися лише в жорстких рамках класового протиборства.

Майже ніяких зрушень у дослідженні позначених проблем упродовж наступних десятиліть, практично, аж до кінця 60-х років не спостерігалося. Поступове відродження інтересу до явища, без аналізу якого розвиток суспільних, революційних процесів на Півдні Росії, в Україні передусім, був би неповний, невичерпний, сталося через поглиблення вивчення досвіду 1917–1920 рр. на історико- партійному зрізі[628].

З другої половини 80-х рр. зусилля істориків активізувалися, привівши невдовзі до появи якісно відмінних праць[629]. Особливо притягальною стала постать «батька Махна». Серед значної низки публікацій, в тому числі й документальних та мемуарних3, окреме місце серед яких займають, природно, спомини самого Н. Махна[630], виділеним має бути, передусім[631], доробок В. Волковинського[632]. Його відзначає надзвичайно глибоке знання всієї джерельної бази, дотичної до проблеми, коректне, критичне оперування нею, прагнення домогтися фактологічної точності.