Україна у революційну добу. Рік 1919

Точно таким же чином завжди експлуатувались політична неосвіченість, низький рівень загального розвитку й елементарної культури, навіть темнота, забитість останніх. То ж не зважати на внутрішню неоднорідність учасників протестних дій (у всіх їх проявах — від морально-осудних і саботажних до військово-політичних) видається невиправданим.

Рівною мірою це стосується узагальнюючих сентенцій-мір- кувань (часом вони переростають у достатньо категоричні висновки- твердження), за якими процес суспільно-політичних трансформацій в українському селі насправді був силовим, всупереч волі громадян, насадженням радянського режиму[645] і ніби зовсім не випадково більшовики виходили з того, що, лише «затероризувавши село, вдасться здолати його опір»[646].

Зовсім не маючи на меті заперечувати тези, згідно якої опір радянській владі на селі мав місце, набираючи часом справді загрозливих масштабів, для з'ясування суті справи виправданим і цілком доречним видається постановка хоча б таких питань. А чи було у радянської влади опертя в селянському середовищі? І чи можна було без масової селянської підтримки, більше того — зацікавленого сприяння, домогтися воєнної перемоги над численними політичними ворогами, на боці яких були дієві зусилля наймогутнішої на той час світової міждержавної коаліції?

Враховуючи непоодинокі факти спротиву радянській владі навіть усередині Червоної армії (залежно від авторської позиції в одних випадках вони іменуються «партизанщиною», а в інших — «проявами антикомунізму»[647]), все ж не варто гіпертрофувати їх справжніх масштабів. Інакше не можна буде пояснити, хто, зрештою, здійснював «насадження радянського режиму в українському селі», хто «тероризував» українство, майже всуціль селянське. Адже питома вага елементу інонаціонального, «прийшлого» в боротьбі за вибір суспільної перспективи (в тому числі й у суто військовому вимірі) в регіоні була незначною, в усякому разі далекою від визначальної, що констатують усі об'єктивні дослідники4.

Звісно, було б абсолютно безпідставно скидати з рахунку такі непрості коливання командирів, а за ними й їх підлеглих, як це мало місце з бригадою О. Богунського (О. Шарого). Зробивши свій внесок у боротьбу з антирадянськими силами, молодий комбриг у відповідальний момент боротьби з денікінською навалою припустився дій, які призвели до трагедії його самого (він був розстріляний за звинуваченням у дезертирстві згідно наказу Л. Троцького) й підрозділу, яким він командував. Не ставлячи питання про правомірність покарань (історики тут мають різні точки зору), важливо мати на увазі те, що вияв непокори в регулярній армії з маловмотивованими поясненнями сприймався як недисциплінованість, небажання відстоювати інтереси поза межами «рідного регіону», тобто як типова партизанщина[648].

М. Григор'єв, який зі своєю повстанською дивізією залишив Дієву армію С. Петлюри, перейшов у табір червоних і відіграв першочергову роль у вигнанні з Півдня України антантських інтервентів, одержав за це нагороду — орден Червоного Прапора, раптом 9 травня 1919 р. випустив універсал до українського народу, яким фактично оголосив виступ проти уряду Х. Раковського. Поширювана в листівках платформа М. Григор'єва особливо не відрізнялася від позицій інших повстанських отаманів. З одного боку — заперечення радянської влади і державності («Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії!»). З іншого — заперечення будь-якої державності взагалі («Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва!» І, зрештою, абстрактний заклик «Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника!», який планувалося реалізувати з допомогою дійсно народної влади. Остання ж уявлялася як вільно обрана народом система рад, аж до Всеукраїнського з'їзду рад, котрий «дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо волю його»[649]. Своєю внутрішньою суперечливістю григор'євська паліативність дуже нагадувала махновську пропаганду, що, можливо, зрештою й привело М. Григор'єва до Н. Махна.

Однак, попри всю свою плутаність і стратегічну безпорадність, подібні гасла знаходили відгук у протестній народній душі. На бік М. Григор'єва перейшло навіть кілька червоноармійських частин, бійці яких до того пліч-о-пліч бились проти іноземних інтервентів, протистояли білим. Під орудою М. Григор'єва і його штабу, що перебував у Олександрії, було до 15 тис. бійців, 52 гармати, 700 кулеметів, 10 бронепотягів[650].

Порівняно неважко й швидко григор'євцям вдалося оволодіти достатньо широким районом з такими великими містами як Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон.

Однак, уже на кінець травня (тобто буквально за дві декади) виступ М. Григор'єва захлинувся, був подоланий, придушений частинами червоних під командуванням К. Ворошилова. В бойових діях проти григор'євщини взяли участь група радянських військ під командуванням П. Дибенка, кораблі Дніпровської військової флотилії тощо. 13 травня 1919 р. від повстанців було визволено Єлисаветград, 14 травня — Катеринослав, 19 травня — Кременчук, 21 травня — Черкаси. Розвиваючи наступ, 22 травня радянські війська вступили в Олександрію — «столицю» отамана.