Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Таку саму відсутність спільних інтересів демонстрували – з самого початку, й київські північні колонії, поки не знайшли себе на ґрунті спільних інтересів суто негативного плану: порабленні угро–фінського світу, що їх оточував, работоргівлі, протиставленні іншим народам, тощо. Не випадково ж їх спільний шлях почався 1169 зі спалення та сплюндрування міста, з якого колись вийшли їх предки.
Як бачимо – можна й так будувати спільний дім. От тільки, не слід по цьому сподіватися, що в ньому колись з’явиться або виникне щось добре, людське…
7. Галичина
Галичина практично ніколи стало не входила до Київського князівства. Часом Київ володарював чимось там у Галичині, часом Галичина підкоряла собі Київ, але стійкого їх об’єднання так і не сталося. Для нас вона буде цікавою, насамперед, як істотна частина українського народу, що загалом не зазнавала згубних візантійських впливів. Та, годі й казати, довший час була так само ізольованою від так званого “старшєго брата”, – як не позаздрити!…
Сама Галичина починає утворювати собою певне ціле за Володимира (Галицького, 1124–1153), який об’єднав її та учинив столицею древній Галич, від якого й князівство стало називатися Галичиною; принаймні – так твердять історики. Назва Галич – є досить цікавою. Справа в тому, що топоніміка теренів, від Галаці на Дунаї до Галича в Галичині, наводить на думку, що то був у якісь давні часи, – домен кельтів (або по–іншому – галів), сусідів та родичів кимерійських балтів. Поґотів, ми знаємо, що безпосередньо на заході, ще десь перед нашою ерою, знаходилася потужна кельтська держава, Бойемайна, або ґерманською Бойогайм, від назви якої пішла сучасна Боґемія. Можливо, що до її колишнiх громадян мають якесь давнє відношення наші бойки, як до колишніх ґотів – сучасні гуцули. Але, повернемося до власне галицької історії.
Син Володимира, Ярослав (Осмомисл, 1153–1187) – примножив здобутки батька в напрямі Подністров’я, подекуди дійшовши й Дунаю. Про це з повагою пригадує невідомий автор “Слова”, звертаючись до князя: “Галицький Ярославе–Осмомисле! Високо ти сидиш…” Але, шкода, не так він насправді високо сидiв, бо поруч із ним, а може й вище, сиділо неробне галицьке боярство. Та це й дало знати про себе, коли князь, обік дружини, нав’язаної йому батьком, завів собі нешлюбну коханку. Боярам це не сподобалось, та хоч вона теж була високого роду, вони не зупинились спалити її живцем 1170, звинувативши у чаклунстві. Нагадаємо, що на заході палити чаклунів стали тільки наприкінці ХV ст.; хоч і у значно більших масштабах.
Знехтували бояри і заповітом князя, – віддати Галичину його нешлюбному синові. Віддали шлюбному, Володимирові II. А, як цей був поріддям Ольги – дочки Юрія Долгорукого, то й правитель із нього був ні до чого.
Посварившись і собі з боярами, та теж на ґрунті нешлюбного зв’язку, він збіг, подався по допомогу до угорського короля Бейли III. Зауважимо, що мадяри ніколи не були від того, аби пригородити собі “Галич і Лодомер (Володимир)”, та це його нерозсудливе звернення по допомогу саме до них – спричинило угорську окупацію Галичини.
На щастя, його батько – Ярослав Осмомисл далекоглядно визнав себе ще 1165 васалом (ленником) голови могутньої імперії Штауфенів, самого Фрідріха I Барбароси. Тепер недолугому Володимирові II досить було звернутися особисто до грізного Штауфена і угри слухняно відправились додому.
Він якось не мав наступників та з ним і покінчилась династія Ростиславичів, яка перетворила Галичину на не останню з європейських держав Середньовіччя.
Далі правив Роман (1199–1205), з іншої гілки волинських князів, який за короткий час зумів приєднати до Галичини й послаблене на той час князівство Київське. Він по тому пішов 1205 походом до Польщі, та там і був убитий десь на Віслі.
Після нього залишилася дружина Ганна та двоє малих синів, Данило та Василько. З цього й розпочалася багатолітня колотнеча за Галицький престол. Тут було все, угорська допомога і угорська окупація (угорським королем на той час був Андраш II), чого тільки не було. Претензії Андраша II на всю Галичину підтримувало чимдуж галицьке боярство. Тут ми не вперше бачимо, як українська еліта беззастережно віддає перевагу іноземному пануванню над власним.
I що ж то були за такі дивні люди? – та – взагалі, що ж ми за нація? Бо, чи можна побачити десь у тій же Європі – щось подібне? – далебі, здається, ніде й ніколи. Отже, – дивні, дивні люди, оці українці…
Десь лише з 1230 починаються змагання князя Данила за Галичину. Короля Андраша II на той час змінює Бейла IV, який поки ще не надто цікавиться Галичиною, та місцеве боярство звертається до чернiгівських князів, аби – не свої. Але, Данило зумів привернути на свій бік середній клас у країні – міщанство, та переміг. Чимало допоміг йому й союз із Литвою, передбачення майбутнього, та 1238 городяни впускають Данила до Галича, а вже 1239 йому вдається підбити назад і Київ. Але, все покінчується остаточно лише 1245, коли Данило перемагає угорців, у яких пощастило знову вициганити підтримку проти князя галицьким боярам.