Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Iзяслав покликав на допомогу родича, Болеслава II з ляхами, та Всеслав і утік назад, до Полоцька. До Києва ж першим прибув син Iзяслава, Мстислав, що хутко розправився з киянами, з тими, що випустили Всеслава. Потім зібрався з силами Iзяслав, та прогнав Всеслава з Полоцька, посадивши там Мстислава, який – що за прикрість! – незабаром помер. Тоді садять його брата Святополка, – нестачі у Рюриковичах, як відомо, – не буває. Але 1071 знову з’являється той же Всеслав та проганяє Святополка. Потім Ярополк перемагає Всеслава. Але, на цій гризні за Полоцьк та данини полочан, справа ще не покінчується. Бо року 1073 Святослав об’єднується з Всеволодом проти Iзяслава; та таки виганяють його з Києва.
З цього приводу літописець дуже ремствує та ламентує, являючи чималу історичну ерудицію, біблійну, зрозуміло – не справжню, – визначаючи, що усе це, безумовно, “въздвиже дьявол”. Та й приплітає звичну для себе повчальну біблійну байку про синів Хамових, що зайняли “землю Сифову”. А потім, десь сторінок на десять запускається у спогади про почилого iгумена Феодосія та про Печерський монастир.
Iще через три роки помирає Святослав, а по ньому залишається Всеволод. А ще через рік з’являється Iзяслав із ляхами, який відсиджувався у Болеслава II. Дивно, але цього разу всі вони якось укладають мир та Iзяслав знову сідає у Києві. Однак, починається тепер гризня поміж їх синами. Олег, син Святослава, тікає від Всеволода до Тьмуторокані 1078, а того ж року хтось убиває Гліба, сина Святослава. Збігає до Тьмуторокані й син Вячеслава, Борис. Звідти вони повертаються з половцями, проти Всеволода, що сидить у Чернігові.
В серпні, за літописом, Всеволод ніби їх перемагає, та вони цього чомусь не помічають, а він збігає до Києва, цілуючись з Iзяславом: аби той не вигнав. А той і собі клянеться голову покласти за улюбленого брата, з яким стільки років чварився за батьків престол.
У наcтупній битві загинули Борис та Iзяслав, Олег знову збіг до своєї Тьмуторокані, а Всеволод сів у Києві. Уся ця колотнеча якось заспокоюється на час 1085.
Потім, 1093 помирає Всеволод, останній з синів Ярослава та в Києві сідає Святополк, син Iзяслава. Але, тим часом приходять знову половці та треба їм протиставитись. Святополк програє їм дві битви поспіль, спочатку під Трипіллям, потім – під Торчеськом. Мир удається відновити лише 1094, одружившись на дочці Тугорта–хана.
Отже, княжий Київ губила, насамперед, так і не вирішена проблема наслідування, передачі влади. Тому й не дивно, що із розмноженням роду Рюриковичів, все більше уваги забирало відстоювання особистих інтересів. Саме це поглинало всі політичні сили та спрямування князів, зводячи іноземну політику виключно до надзвичайних ситуацій, коли хтось нападав на країну ззовні. Тоді приймалися до справи, як ми бачили – не завжди вдало, із великою нехіттю відриваючись від звичної гризні за владу.
Це було, мабуть, головне, але ще не було все. Причини загальної недолугості Київського князівства, – лише частково корінилися в ньому самому, було й наслідуване. Здається, головне було закладене за аварських часів, попри блискучий початок нового відродження каганату за епохи Бояна (568–604). Чи не найважливішим чинником була свара з тюрками, володарями Великого Степу, який не мав кордонів у собі самому. Вона давала про себе знати іще в часи каганату, та покінчилася втратою Леведії 629 на користь хозарів. А там, з тiєю сварою було щось дійсно серйозне, бо чому ж би тоді Тюмен Бумін іще 546 погрожував розтоптати аварів, як тих мурашів, копитами тюркських коней?
Отже, корені старої ворожнечі уходили в історію іще азійського каганату аварів, якого китайці називали імперією Жуань–жуань. Вони могли робити це за інерцією мислення, уподоблюючи звичному їм поняттю імперії будь–яке державне утворення. А, можливо, що цей твір Ахунвара був і дійсно, не стільки каганатом рівноправних, скільки імперією, де були “перші серед рівних”, а значить були й гноблені. Те, що ми знаємо з історії західного каганату, очоленого аварами, робить подібну думку далеко не безпідставною.
Потім ця стіна ворожнечі була підкріплена невігласним та нетерпним візантійським християнством.