Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
За совєцьких часів зійшлися на компромісі: дозволили бути, крім росіян, іще українцям та білорусам, але – тільки в такій саме послідовності: період концепції “старшєго брата”, так би мовити.
У постсовєцький період спостерігаємо, як це не дивно, – повернення до часів Нiколая I або П. Валуєва; точки зору останнього, що окремої української мови “нєт і бить нє можєт”, – дотримується, наприклад, нобелівський лавреат А. Солжєніцин.
Але, після всього, що було в попередніх розділах, – мусить бути ясно, що не Україна є якоюсь там “окраіной вєлікого государства російского”, а – радше навпаки. Бо, дійсно, саме Росія пішла бути від України, як ми це й вичерпно ясно покажемо; та, за цей історичний гріх наш нарід розплачується й досі. З часом прийшовши на край загибелі, ставши нацією, що вимирає. Бо нас сьогодні наприкінці ХХ ст. – рівно стільки, скільки було на початку – 37 млн.
Отже, коли сталося відокремлення Росії від України, та як саме?
Колишнiй Гунський каганат, що на початку Х ст. звузився до Правобережної України, зберігши лише свою першу столицю в Гунаґарді–Києві, – поступово поширював свої терени й за часів Київського князівства; відроджуючи, так би мовити, свої природні геополітичні масштаби. Цьому, зокрема, ґрунтовно посприяв Святослав (964–972), що більше як по трьохстах роках відвоював Леведію, витиснувши з неї хозарів.
За його сина Володимира (972–1015) продовжується експансія на північний схід. Між Окою – межею інтересів Булгарського каганату, що іще 490 відділився від Гунії, та Клязьмою, – з’являються перші київські поселення на землях угро–фінських народів веся і мурома. Потім, пізніше, завойовують i місцевості на заході (Московщина) що одвічно належать балтицькому народові “ґаліндів” (“ґолядь” російських літописців).
Схоже, що всі північні міста: Володимир, Муром, Суздаль, – хутко стають работорговими центрами. Сьогодні важко сказати, звідки побралася работоргівля в країні, де її не було, принаймні, три тисячі років. Може її принесли оті зайди, волоцюжні рюриковичі, які стали історичним нещастям Київської Русі, бо вона геть заникає по відродженні Києва після його зруйнування монголами Бату–хана 1240. А, можливо, з’являється з нових колоній. Бо, так само було пізніше, з європейськими колоніями у Новому Світі; вони починали з работоргівлі та покінчили з нею остаточно лише у ХIХ ст. Отже, якась особливість саме колоній. Можливо, це є закономірність. Бо це байки, ніби до колоній ідуть люди енергійні та підприємливі, цвіт нації: в жодному разі! Бо такі цілком пристойно влаштовуються i вдома. Насправді іде всякий непотріб, що ніде місця зігріти не може. А часом, це робиться й свідомо: пригадайте, як Британська імперія позбавлялася асоціальних елементів, експортуючи їх до Австралії або Нової Зеландії.
Работоргівля, то хоч і аморальний бізнес, але понад прибутковий, та нові колонії хутко ростуть та міцніють (так само було, пригадайте і в європейських колоніях). Колоністи, віддалені від Києва на якусь тисячу кілометрів – беруть собі жінок на місці та швидко розпускаються етнічно у місцевих народах, яких вони пораблюють.
Iз цим пов’язуються дві характерні особливості, два протиріччя, це по–перше те, що в кінці зникає етнічна, расова різниця між рабами та рабовласниками: утворюється безпрецедентна система рабства всередині одного народу. По–друге, місцеві мови більшості населення – витискаються мовою зайд: раб має розмовляти тільки мовою господаря, рабовласника.
Цілком іншою стає й психіка народу північних колоній. Все це ми не будемо обговорювати в подробицях, відсилаючи читача радше до гл. ХVI “Курса русской истории” В. Ключевского (Сочинения, Москва, 1956, т. 1). Звідти з повною яcністю плине, що вже десь через сто років після появи північних колоній – ми маємо на півдні і на півночі дві абсолютно різні нації; різні не тільки етнічно, але ментально. Де в чому, щодо останнього, – навіть протилежні та несумісні.
Подібне твердження обґрунтовується всією історією двох націй, – українців та росіян. Як перші неодмінно трималися демократичного устрою, громадянського трибу життя, так другі були незмінно щирими слугами несвободи: всебічного утиску та авторитарної диктатури. Все це досить виразно спостерігається тоді, на самому початку. Спільного полишається дуже мало; лише спогади минулого, та…
Хіба тільки мова, хоч порядно збіднена та перекалічена. Як то звичайно буває по різних колоніальних задуп’ях.
Закріплюється в північній, Суздальській Русі – на століття вперед, і спосіб існування, чужий Україні, – рабство.
Як для Києва работоргівля була чимось тимчасовим, зайняттям занесеним із колоній, якого не схвалювало та до якого було непричетне вільне, переважно селянське населення Київської Русі, – так на півночі рабство стало з самого початку основою господарки. Там воно протриває, жах подумати, – аж до 1861, – більше, як вісім століть!