Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Данило Галицький був чи не найвидатнішим із українських князів. Він створив на сході державу, потужнішу від Польші, та зробив для її зміцнення все, що тільки міг. Але, померти йому судилося не на вершині слави, а радше у її присмерках, бо несподівано загострилися відносини зі всесвітньою потугою на сході. Вони – з часу їх початку, бували різними. Зі знаменного 1240 року, ординським намісником заходу (а значить – і України) був хан Куремса (чи Хуремші?) з роду Чінгіс–богдохана, онук Джучі та небіж самого великого Бату, якому мільйони його підданих згідно надали прізвисько Саїн, тобто – “Справедливий”. Хан був людиною освіченою, толерантною і дипломатичною, не страждав на войовничість. Тільки 1253–1254 він задумав та здійснив похід на Галичину власне – на Пониззя та південну Волинь, але… похід вийшов невдалий та Данило якось відбився.
Потім Куремсу 1258 змінив Бурундай, професійний військовий, що був тумену–нойоном (генералом) іще у орхона (маршала) Субедея; та, як такий, не любив сидіти спокійно. Бурундай, як політик, гострим оком помітив нові ознаки зближення Волині з Литвою, та своєчасно його перервав, погнавши волинян у свій литовський похід. Довідався у шпигунів про багатолітні фортифікаційні зусилля Данила, та здійснив похід на захід кількома туменами, прийшов до Галичини та примусив галичан власноруч понищити свої власні фортеці, які прикривали країну зі сходу. Потім подався на Польщу. Монголи пройшли тоді до самого Кракова, руйнуючи по дорозі укріплення міст.
Так славний король Галичини та Лодомерії, який стільки зробив для своєї країни, помер 1264 не маючи великих надій на майбутнє.
Братовбивця Лев (1264–1301) процарствував довго, але безладно, без помітних успіхів, та в жодному разі не був гідним продовжувачем справи батька; та – чого, власне, й чекати від братовбивці. Він чимало навоював, з ким прийдеться, спробував був полізти й на краківський престол, але потягнув гарбуза. Воював, хоча часом і переможно, але без жодної системи або ідеї: допомогав мадярам і австрійським Габсбургам проти Чехії, ходив за татарськими наказами на Польщу та Литву. Під ним, фактично, була тепер сама Галичина, без Волині, бо дядько Василь та його син Володимир – учена людина, князь, що багацько зробив для культури і освіти у Волинській державі, – відвернулися від братовбивці.
Ні Лев, ні його наступники, ніколи не дорівнювали Данилові Галицькому як політики, та далі ми спостерігаємо лише прогресуючий занепад Галичини, аж поки вона не війде у склад Великого Князівства Литовського. Крім того, на той час докорінно змінилися й обставини на сході. До влади на заході Алтин Орду приходить тумену–нойон, хан Ногай, з яким уже мало хто міг змагатись. Це сталося десь після 1260, а вже 1264 Ногай, за дорученням Берке–хана, брата Бату, – провів переможний похід на Візантію, повернувшись із байковою здобиччю, бо похід був саме каральним. Свою квартиру він заклав на Дунаї. Не підкоритися подібному сусідові не було жодної можливості, та Леву просто не полишалося нічого іншого, як скоритись обставинам. На той час монгольські володіння протягнулися на південний захід аж у басейни Сірету та Ольти, а Болгарія сплачувала їм данину.
Політична ситуація дещо змінюється тільки по 1300, коли явні сепаратистські наміри Ногая задумав прикартати Тохта–хан (1291–1312), син Менгю Тімура і правнук Бату. Він розгромив у далекому поході переможця Другого Риму, i Ногай наклав головою.
Це, якоюсь мірою, полегшило подальші литовські завоювання, початком яких стала вирішальна перемога кунігаса Альґірдаса на Синюсі над звитяжними монголами, яких він на час відтіснив був навіть за Дніпро. Це сталося року 1363.
З приводу вельми старої назви “Галич і Лодомер”, яка нам тут не одного разу впадала в очі, можна зробити деякі не позбавлені цікавості зауваження. Ми звикли виводити сенс слов’янських імен, цілком користуючись сучасною мовою (а, як зразком такої – російською), забуваючи про те, що то імена надто старі, та походження їх могло бути зовсім іншим. Такий підхід іменується, дещо знехтувально, “народною етимологією”, але – шкода – подекуди проник і до науки. Скажімо, ім’я “Володимир” роз’яснюється в цьому підході мало не як “Властєлін Міра”, дещо забуваючи при цьому, що російська мова, за допомогою якої це робиться, – є наймолодшою зі слов’янських. Так само, ім’я “Мирослав (або Мирослава)” буде тоді щось, як “Слава Світу”, але й тут правда (не за народною етимологією) буде набагато скромнішою.