Вогнем i мечем. Том другий

— Сестро! — волав велетень Юр, знову від жалю рвучи на собі волосся. — Ти прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплину твоєї крові проллємо відро ворожої.

— І нехай допоможе нам Бог! — додав Анджей.

И обидва князі грізно простягли до неба руки, а Заглоба підвівся з лави, ступив кілька кроків до тапчана, заточився як п’яний і впав на коліна перед іконою.

За хвилю в замку озвалися дзвони, сповіщаючи про південь. Вони гули понуро, як на похороні.

— Нема вже її, нема! — знову сказав Володийовський. — Янголи забрали її на небо, а нам лишили сльози й зітхання.

Ридання вирвалося із Заглобиних грудей, і він затрясся всім своїм могутнім тілом, а рицарі й далі нарікали на долю, і дзвони окселентували їм.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Усі подумали навіть, що стомлений горем шляхтич заснув навколішки, але трохи перегодя він підвівся й сів на тапчані, тільки це був уже не той чоловік: із червоними, затуманеними кров’ю очима, пониклою головою, звислою аж на підборіддя нижньою губою; на обличчі в нього відбилися безпомічність і небачена досі стареча неміч, — справді, здавалося, що колишній пан Заглоба, пихатий, благодушний веселун і вигадник, помер, а лишився придавлений гнітом років і втомою стариган.

Та ось, незважаючи на протести слуги, що пильнував біля дверей, зайшов пан Підбип’ята, і знову почалися жалі й горювання. Литвин згадував Розлоги і першу зустріч із князівною, її принадність, молодість і вроду; нарешті пригадавши, що є хтось, нещасніший від них усіх, — наречений її, пан Скшетуський, — заходився розпитувати про нього у малого рицаря.

— Скшетуський залишився у князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, світу Божого не бачачи, — мовив пан Володийовський.

— А чом би нам до нього не з’їздити? — спитав литвин.

— Нема чого туди їхати, — відповів Володийовський. — Князівський лікар ручається за його здоров’я; при ньому пан Суходольський, полковник князя Домініка й великий приятель Скшетуського, і наш старий Зацвіліховський — обидва старанно про нього дбають. Йому нічого не бракує, а те, що він увесь час не при тямі, для нього ж ліпше.

— О Боже всемогутній! — вигукнув литвин. — Ти, ваша милость, бачив Скшетуського на власні очі?

— Бачив, але якби мені не сказали, що то він, не впізнав би, так його виснажили хвороба і страждання.

— А він упізнав вашу милость?

— Напевно, упізнав, бо, хоч нічого й не сказав, але всміхнувся і кивнув, а мене такий жаль узяв, що я довше лишатися біля нього не зміг. Князь Корецький хоче іти до Збаража з хоругвами, Зацвіліховський піде з ним, пан Суходольський теж присягається, що видушить, хоч і матиме від князя Домініка інший наказ. Вони привезуть із собою й Скшетуського, якщо його недуга не здолає.

— А звідкіля у вас ці відомості про смерть князівни? — спитав пан Лонгінус. — Чи не ці кавалери їх привезли? — додав він, показуючи на князів.