Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Пан Ян не тільки відважний, а й кмітливий, — відповідав він Володийовському на його чіпляння. — Зачекаємо ще кілька днів, бо раптом прийде лист і виявиться, що нам не треба було нікуди їхати.
Пан Володийовський визнавав слушність цього аргумента і запасався терпінням, хоч час тягся для нього дедалі повільніше.
Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях настав спокій. Єдиною розвагою було обговорення публічних новин, які часто-густо проникали крізь сірі збаразькі мури.
Говорили про коронацію і про сейм, про те, чи дістане булаву князь Ієремія, котрий з усіх полководців заслуговував на неї найбільше. Обурювалися тими, хто твердив, що буцімто завдяки поверненню до перемов із Хмельницьким один тільки Кисіль піде вгору. Володийовський через це кілька разів виходив на герць, а пан Заглоба напивався по самісінькі ризи — і з’являлася небезпека, що він геть зіп’ється, бо чалився не лише з офіцерами і шляхтою, а й не соромився погуляти у міщан на хрестинах, на весіллях, особливо вихваляючи їхні меди, якими славився Збараж.
Володийовський шпетив його за це, кажучи, що не гоже шляхтичеві водитися з людьми низького роду, бо від цього зменшується повага до всього стану, але Заглоба відповідав, що тут винуваті закони, які дають змогу міщанам у пір’я вбиватися і такі мати достатки, якими може володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюду такими правами ні до чого доброго не приведе, але робив своє. І важко було дорікати йому за це похмурої зимової пори, коли кожного мучила непевність, нудьга й чекання.
Однак поволеньки стало дедалі більше князівських хоругов стягатися до Збаража, що провіщало на весну війну. Це декому додало отухи. Приїхав серед інших із гусарською хоругвою Скшетуського і пан Підбип’ята. Він привіз вісті про немилість, у якій залишався при дворі князь, про смерть пана Януша Тишкевича, воєводи київського, на місце котрого, на загальну думку, мали призначити Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до ліжка у Кракові коронного стражника пана Лаща. Про війну пан Підбип’ята чув від самого князя, що поновиться вона тільки з крайньої необхідності, бо комісарів було відправлено до козаків із наказом іти на будь-які поступки. Розповідь пана Підбип’яти рицарство Вишневецького зустріло з люттю, а пан Заглоба пропонував подати до суду протест і заснувати конфедерацію, бо, як він сказав, не хоче, щоб його труди під Старокостянтиновом пропали марно.
Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах минув лютий і добігав уже половини березень, а від Скшетуського так нічого й не було.
Володийовський ще дужче став наполягати на від’їзді.
— Вже не князівну, а Скшетуського нам шукати треба, — казав він.
Тим часом виявилося, що пан Заглоба мав слушність, одкладаючи від’їзд із дня на день: наприкінці березня із листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав Заглобу, а коли вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, Володийовський, відірвавши печатку, прочитав таке:
— «Понад Дністром аж до Ягорлика не знайшов я жодних слідів. Гадаючи, що князівну сховано в Києві, пристав я до комісарів, із якими дійшов до Переяслава. Звідти, діставши несподівано дозвіл від Хмельницького, прибув до Києва і шукаю її всюди, у чому мені допомагає сам митрополит. Наших тут безліч — ховаються у міщан і по монастирях, але, боячись черні, нічим себе не виказують, тому шукати важко. Господь мене на всьому шляху провадив і не лише оберіг, а й прихилив до мене Хмельницького, тож сподіваюся, що він і далі мені допомагатиме і змилується наді мною. Ксьондза Муховецького прошу відправити молебень, на якому і ви за мій успіх помоліться. Скшетуський».
— Хвала Господові Предвічному! — вигукнув Володийовський.
— Тут іще постскриптум, — мовив Заглоба, заглядаючи через плече пана Міхала.
— Правда! — відповів малий рицар і прочитав далі:
— «Листа цього вручить осавул миргородського куреня, котрий шанобливо мною опікувався, коли я на Січі в неволі був, і тепер у Києві мені допомагав, і листа доправити зголосився, ризикуючи життям; подбай про нього, Міхале, аби йому нічого не бракувало».
— Принаймні хоч один порядний козак знайшовся! — сказав Заглоба, подаючи Захарові руку.
Старий потиснув її без тіні приниження.
— Будь певен, дістанеш винагороду, — пообіцяв малий рицар.
— Він сокіл у — відповів козак, — я його люблю у я не для грошей тутки прийшов.
— І гордості тобі, бачу, не позичати, не один би шляхтич позаздрив, — вів далі Заглоба. — Не всі серед вас звірі, не всі! Та це байдуже! То, кажеш, пан Скшетуський у Києві?