Вогнем i мечем. Том другий

— О, собачі душі! То ви, кажете, з комісарами їхали?

— З комісарами аж до Гущі, а звідти до Острога. А далі вже сам ішов.

— А ви давно знаєте пана Скшетуського?

— На Січі я його зустрів пораненого, а потім виходив і полюбив, як дитину рідную. Я старий, і мені нема кого любити.

Заглоба гукнув слугу й наказав подати меду і чогось м’ясного. Посідали вечеряти. Захар їв жадібно, він був здорожений і голодний, потім занурив сиві вуса у темну рідину, випив, смачно прицмокнув і сказав:

— Славний мед.

— Ліпший за кров, яку ви п’єте, — відповів Заглоба. — А втім, я гадаю, вам, як чоловікові чесному і панові Скшетуському відданому, нема чого повертатися до бунтарів. Залишайтеся з нами! Тут вам добре буде.

Захар підвів голову.

— Я письмо віддав, а тепер піду. Я козак, мені з козаками, а не з ляхами брататися.

— І бити нас будете?

— А таки буду. Я січовик. Ми собі батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому булаву і стяг прислав.

— От тобі й маєш, пане Міхале! — мовив Заглоба. — Не казав я тобі, що протестувати треба?

— Аз якого ви куреня?

— Із миргородського, але його вже нема.

— А що з ним сталося?

— Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

— І ми ваших полонених маємо.

— Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.

— Хто такий?

— Ой, славний отаман. Богун.

— Богуна у поєдинку зарубано на смерть.

— А хто його зарубав?

— Он той рицар, — відповів Заглоба, показуючи на Володийовського.

Захарові, котрий саме перехиляв уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й обличчя спаленіло; нарешті він пирснув, пустивши носом дві цівки, і перепитав, давлячись від сміху:

— Цей лицар Богуна вбив?

— Що, чорти б тебе взяли! — вигукнув, насупившись, Володийовський. — Цей посланець забагато собі дозволяє.

— Не гнівайся, пане Міхале, — заспокоїв Заглоба. — Чоловік він, видно, чесний, а що на етикеті не розуміється, так на те він і козак. З іншого боку, для вашої милості це велика честь, бо хто іще з таким непоказним виглядом здобув у житті стільки великих перемог? Статури ти кволої, але духом міцний. Я сам, пам’ятаєш, як після герцю витріщався на тебе, хоч увесь бій на власні очі бачив? Бо мені вірити не хотілося, щоб такий жевжик…

— Дай мені спокій, ваша милость! — буркнув Володийовський.

— Не я твій батько, тому не злись на мене. І все ж скажу тобі: я хотів би мати такого сина, і якщо твоя ласка, я всиновлю тебе і відпишу все своє багатство. Бо то не сором — мати великий дух у малому тілі. І князь не набагато більший за тебе, а сам Александр Македонський не годен бути йому зброєносцем.