Вогнем i мечем. Том другий

— Пусти його, добродію, нехай розкаже, бо ми ж іще нічого не розуміємо, — мовив Володийовський.

— Кажи, кажи! — волав Заглоба.

— Розкажи спочатку, братику, — попрохав пан Лонгінус, на вусах у якого теж осіла густа роса.

— Дозвольте мені відсапнути, ваші милості, — сказав Жендзян, — і вікно причинити, бо соловейки так витинають у кущах, що й слова не вимовиш.

— Меду! — крикнув челядникові Володийовський.

Жендзян причинив вікно із притаманною йому неквапливістю, відтак повернувся до присутніх і сказав:

— Дозвольте й мені сісти, ваші милості, а то ноги дуже натрудив.

— Сідай! — мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. — Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.

— Добрий мед! — сказав пахолок, підносячи келих до світла.

— А щоб тебе замордували! Ти будеш розповідати? — вигукнув Заглоба.

— А ваша милость ураз гніватися! Звісно ж, буду, якщо ваші милості так хочуть, бо ваше діло наказувати, а моє слухати, на те я й слуга! А таки справді треба з самого початку розказати, як усе достеменно було…

— Кажи з початку!

— Пам’ятаєте, ваші милості, як прийшла звістка про взяття Бара, ми вважали, що панни живої вже немає? Я тоді повернувся у Жендзяни, до батьків і дідуся, котрому вже дев’яносто… Здається, так… Ні! Дев’яносто один.

— Та хоч би й дев’ятсот!.. — буркнув Заглоба.

— Нехай йому Господь пошле довге життя! Дякую вашій милості на доброму слові, — відповів Жендзян. — Отож повернувся я тоді додому, відвіз батькам те, що з Божою поміччю призбирав серед розбійників. Ви ж, певно, знаєте, торік у Чигирині я опинився серед козаків, вони мене за свого мали, бо я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього увійшов, а при нагоді скуповував у тих злодюг то срібло, то камінці…

— Знаємо, знаємо! — притакнув Володийовський.

— Отож приїхав я до батьків, котрі вельми мені зраділи, і очам своїм не вірили, побачивши усе, що я зібрав. Довелось присягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуто. Ох і зраділи ж вони, бо треба вашим милостям знати, що батьки мої й досі позиваються з Яворськими за грушу. Деревина стоїть на межі: половина гілля на їхньому боці, половина на нашому. Коли Яворські трусять, сиплються і наші груші, а чимало на межу падає. Вони кажуть, ті, що на межі, їхні, а ми…

— Хлопе, не доводь мене до гніву! — вибухнув Заглоба. — Говори тільки про те, що стосується справи…

— По-перше, перепрошую вашу милость, але я ніякий не хлоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вашій милості і пан поручик Володийовський, і пан Підбип’я— та, як знайомі пана Скшетуського, підтвердять, а по-друге, позиваються мої батьки з Яворськими уже п’ятдесят років…

Заглоба зціпив зуби і дав собі слово, що більше не озветься.

— Добре, голубе, — солодко мовив пан Лонгінус, — але ти нам розкажи про Богуна, а не про груші.

— Про Богуна? — повторив Жендзян. — Хай буде й про Богуна. Так-от, добродію мій, Богун гадає, що немає у нього вірнішого слуги й приятеля, аніж я, бо хоч він мене в Чигирині й розполовинив, але я його виходжував і перев’язував, ще коли його князі Курцевичі покромсали. Набрехав я йому тоді, що вже остогидло мені панам служити, хотілося б із козаками чалитися, бо з ними зиску більше, а він мені й повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож він страшенно мене полюбив і, правду скажу, щедро винагородив, не знаючи про те, що я собі присягнув помститися йому за чигиринську кривду, а не зарізав я його тільки тому, що не гоже шляхтичеві прикутого до ліжка ворога ножем колоти, ніби свиню якусь під пах.