Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Добре, добре, — сказав Володийовський. — Це ми теж знаємо. А от як ти його зараз знайшов?
— А це, ваша милость, було так. Коли ми вже Яворських притиснули (тепер вони з торбами підуть, не інакше!), я собі й подумав: «От що, час і мені Богуна пошукати і за кривду поквитатися» Похвалився я про це батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, й каже: «Якщо клятву собі дав, іди, не будь телепнем» Тож я й пішов, бо ось іще про що подумав: якщо знайду Богуна, то, може, й про панну, якщо вона жива, щось дізнаюся, а потім, як застрелю його і приїду до господаря з новиною, теж без нагороди не залишуся.
— Достеменно, не залишишся, бо й ми не поскупимося, — пообіцяв Володийовський.
— Вважай, братику, що від мене вже маєш коня зі збруєю, — додав пан Лонгінус.
— Дякую покірно вашим милостям, — зраділо відповів пахолок, — бо за добру звістку завше належить могорич, а я вже не проп’ю, що від кого одержу…
— Ой, я більше не витримаю! — буркнув Заглоба.
— Отже, ти виїхав із дому… — нагадав Володийовський.
— Так, виїхав я з дому, — вів далі Жендзян, — і знов думаю: куди тепер? Мабуть, до Збаража, бо звідти і до Богуна недалечко, і про господаря мого скоріш розпитати можна. Тож їду я, добродію мій, через Білу на Влодаву, і у Влодаві, позаяк коники мої вже добре притомилися, зупиняюся на попас. А там саме ярмарок, у всіх заїжджих дворах кишить шляхтою. Я до міщан — і там шляхта! Та ось один жид мені каже: «Була у мене кімната, та її поранений шляхтич зайняв» — «От і добре відповідаю йому, я добре вмію перев’язувати, а у вашого фельдшера під час ярмарку, напевно, роботи по зав’язку». Казав іще жид, ніби цей шляхтич сам себе перев’язує і не хоче нікого бачити, а потім пішов спитати. А тому, либонь, погіршало, бо звелів мене впустити. Заходжу я і глядь: у бебехах лежить Богун!
— Он як! — вигукнув Заглоба.
— Злякався я і почав хреститися: «бо ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», а він мене одразу впізнав, страшенно зрадів — мав же мене за приятеля — та й каже: «Бог мені тебе послав! Тепер уже я не помру» А я йому: «Що ваша милость тут поробляє?» — а він тільки палець поклав на губи і вже згодом розповів мені про свої пригоди: як його Хмельницький до його величності короля, а тоді ще королевича, з-під Замостя послав і як пан поручик Володийовський у Липкові його покромсав.
— Подячно мене згадував? — спитав малий рицар.
— Правду кажучи, добродію мій, вельми подячно. «Я, каже, думав, що це такий собі вишкребок, покруч, а він хлопець хоч куди, котрий мене мало не розполовинив» Зате як його милость пана Заглобу згадував, то так скреготів зубами, що аж моторошно ставало: мовляв, це він його на герць підбив!..
— Кат би його взяв!.. Я вже його не боюся! — відповів Заглоба.
— І знову ми з ним як побратими стали, — вів далі Жендзян. — Ба! Він іще дужче до мене прихилився, усе мені розказав: як мало не вмер, як його у Липкові до маєтку взяли, маючи за шляхтича, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його згодом виходжували, виявляючи велику чуйність, за що він рятівникам своїм присягнув бути вдячним до смерті.
— А що ж він у Влодаві робив?
— Він на Волинь пробирався, але у Парчеві віз разом із ним перекинувся і рани відкрилися, тож він мусив лишитися, хоч дуже боявся, бо його там простісінько собі могли вколошкати. Він сам мені про це сказав. «Мене, каже, послали з листами, а тепер доказів жодних не лишилося, тільки пірнач, і якби дізналися, хто я, мене б не лише шляхта порубала, а й перший-ліпший офіцер повісив, ні в кого дозволу не спитавши» Пам’ятаю, сказав він так, а я йому відповів: «Воно й добре знати, що перший-ліпший офіцер тебе повісив би» А він питає: «Як це?» — «А так, кажу, що треба бути обережним і нікому анічичирк — у чому я вашій милості можу прислужитися» Він заходився мені дякувати і запевняти, що нагорода мене не мине. «Зараз, каже, я грошей не маю, але коштовності, які при мені, усі віддам, а згодом, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну ласку».