Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
— Добрий вечір, добродію! — привіталися двоє рицарів.
— Добрий вечір! — відповів Заглоба.
— Про що, добродію, так роздумуєш перед вікном замість іти спати? — запитав Володийовський.
Заглоба зітхнув.
— Бо мені не до сну, — одказав він ледь чутно. — Рік тому, рівно рік, я тікав із нею понад Кагамликом від Богуна, і нам тоді так само виспівували пташки, а тепер де вона?
— Така, напевно, Божа воля, — мовив Володийовський.
— На сльози і смуток, пане Міхале! Немає вже мені ні в чому втіхи.
Залягла тиша, тільки крізь одчинене вікно долинали дедалі сильніші солов’їні рулади, якими, здавалося, була переповнена ця ясна ніч.
— О Боже, Боже! — зітхнув Заглоба, — точнісінько так, як над Кагамликом.
Пан Лонгінус витер сльозу зі лляних вусів, а малий рицар мовив по хвилі:
— Гей, знаєш що, добродію? Смуток смутком, а випий лишень із нами меду, бо нема нічого ліпшого супроти журби. А може, за чаркою згадаються й кращі часи.
— Вип’ю! — рішуче сказав Заглоба.
Володийовський звелів челядникові принести вогню і невеликий дзбан меду, а далі, коли усі всілися, знаючи, що тільки спогади найліпше з усього діють на пана Заглобу, спитав:
— То це вже рік, як ви, добродію, з небіжчицею із Розлогів від Богуна втекли?
— У травні це було, у травні, — відповів Заглоба. — Ми переправилися через Кагамлик, щоб утікати на Золотоношу. Ой, як тяжко в світі жити!
— І вона була перевдягнена?
— У козачка. Волосся мені довелося їй, небозі моїй, шаблею відрізати, щоб не впізнали. Я пам’ятаю навіть місце під деревом, де я його разом із шаблею закопав.
— Гарнюсінька була панна! — докинув із зітханням пан Лонгінус.
— Кажу ж вашим милостям, що я від першого дня так її полюбив, ніби змалечку вигодовував. А вона тільки рученята переді мною складала і дякувала, дякувала за порятунок і турботу! Ліпше б мені було загинути, аніж дочекатися сьогоднішнього дня! Нащо тепер жити?
Знову настало мовчання. Троє рицарів пили собі мед упереміш зі сльозами. © http://kompas.co.ua
— Гадав, що при них спокійно старість зустріну, та бач… — по хвилі почав Заглоба і безсило опустив руки. — Нізвідки мені більше чекати втіхи, нізвідки, хіба що смерть її принесе…
Та не встиг пан Заглоба договорити, як у сінях зчинився галас: хтось хотів зайти, а челядник не пускав. Виникла суперечка, в якій панові Володийовському почувся знайомий голос. Він крикнув челядникові, щоб той упустив прохача.
Двері відчинилися, і в них з’явилося товстощоке рум’яне обличчя Жендзяна, котрий, обвівши поглядом присутніх, уклонився і сказав:
— Слава Ісусові Христу!
— Навіки віків! — відповів Володийовський. — Це Жендзян.
— Авжеж, це я, — підтвердив пахолок, — і вклоняюся низенько вашим милостям. А де мій господар?
— Твій господар у Корці, він нездужає.
— Ой лелечко! Що ви кажете, добродію! А він не тяжко, борони Боже, нездужає?
— Спершу тяжко, а зараз легше. Лікар каже, що одужає.
— А я йому вісточку про панну привіз.
Малий рицар сумно похитав головою.
— Марно ти квапився, бо пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердешну гіркими сльозами.
У Жендзяна аж очі на лоба полізли.
— Ой рятуйте! Що я чую? Панна померла?
— Не померла, а в Києві розбійниками замордована.
— У якому Києві? Що ваша милость править?
— Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?
— Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!
— Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?
— Та Горпина ж… Я цю гладуху добре знаю!
Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.
— Та помовч ти ради Бога, добродію! — сказав він Володийовському. — Дай же й мені спитати!
Присутні аж злякалися — так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:
— Хто тобі це сказав, що її… біля Рашкова сховано?
— Хто сказав? Богун!
— Ти що, хлопче, з глузду з’їхав?! — вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. — Який Богун?
— Боже праведний! — заволав Жендзян. — Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося… Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?