Чоловіки під охороною

— Та ж це чудово! — скрикує Берідж і так зціплює кулаки, що аж пальці біліють. — І як ми не додумалися до цього раніше? Звичайно, негритянка не буде матір’ю. Негритянка лише виносить плід. Щось на зразок дородової годувальниці. Дев’ять місяців вона даватиме плодові своє тепло й кров і матиме «втіху» народити його! Але немовля буде не її. Генетично немовля буде чистою копією Бедфорд.

— Так, Берідж. Навіть більше, немовля буде двійником Бедфорд — певна річ, двійником жіночої статі, що народився від неї самої, дарма що вона не ходила вагітна й не народжувала його.

— І без будь-якої участі чоловіка!.. Докторе, — провадить Берідж розгнівано, — вашій статі не лишається нічого іншого, як зникнути! Ми матимемо без вас партеногенезних немовлят, що їх замість нас виношуватимуть негритянки!

Я добре бачу, що вона вся. кипить. В обличчя їй ударила кров, губи тремтять, кулаки зціплені. Берідж підходить до мене — очі в неї зблискують — і уривчастим голосом каже:

— Докторе, дайте мені руку.

Ошелешений, я простягаю їй руку. Вона стискає її в своїй, підносить до рота й кусає другий суглоб вказівного пальця.

— Ось що принаймні мені хотілося зробити, — промовляє Берідж тихим свистючим голосом.

Потім випускає мою руку, жваво повертається на закаблуках, кидає мені через плече: «Я прийду знов ополудні, за чверть до дванадцятої», — і, метляючи волоссям, наче кінською гривою, вихором вилітає з мого кабінету.

Я залишаюсь на самоті й дивлюся на свою руку. Дія Берідж не вкусила мене по-справжньому. На пальці тільки зосталися сліди від її зубів. На жаль, слина вже висохла й сліди поступово зникають — крім двох крайніх: двоє ікол, гостріших за решту зубів, уп’ялися в палець глибше. Дві кругленькі, трохи почервонілі заглибники збережуться в мене довше.

Коли за чверть до дванадцятої Берідж знову приходить, мені насамперед упадає в око, що в ній уже погас увесь внутрішній вогонь і вона перетворилась на ту саму крижану брилу. Спершу Дія розв’язує одне адміністративне питання, яке, здається, дуже хвилює її, а потім одразу ж заходжується розпитувати про приїзд лаборантів. Спочатку моя розповідь не дуже її зацікавлює, і аж тоді, коли я кажу, що ці лаборанти приїздитимуть щотижня, вона влаштовує мені справжній допит. Їй хочеться знати про Бесс та Рікардо все-все — про їхнє походження, фізичні дані, поведінку, навіть про їхню пристрасть до віскі. Зрештою Дія примушує мене розповісти все з самого початку, вона не пропускає жодної деталі, зважує кожне моє слово, докоряє мені за недомовки («О, бачте, а про жетон ви мені нічого не сказали!»), утретє зав’язує той самий діалог, висловлює невдоволення, що він знову виходить неповний, не відтворює попереднього, що я вкладаю в нього мало почуттів («Докторе, у вас неабиякі здібності актора! Саме тепер вам пора їх використати!»). Отож вона знов і знов докоряє мені, квапить, і я їй скоряюсь. Я не переказую сценку, а граю її, наслідую рухи Рікардо, відтворюю його відчутну іспанську вимову, показую, який сумний вигляд він мав, наслідую рухи Бесс, її невимушені манери, вульгарну говірку і, захопившись цією грою, натхненно, залюбки згадую кожну деталь.