У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

У міжреволюційний період з’явилися нові явища в українському науковому та громадському житті, прямо пов’язані з особливостями націовизначення. Серед них варто виділити появу нової оригінальної постаті Вячеслава Липинського. Молодий талановитий науковець виразно заявив про себе низкою історичних розвідок. Це україномовні праці, друковані протягом 1908—1912 рр. у «Записках НТШ» та «Літературно-науковому віснику»: «Данило Братковський, суспільний діяч, письменник XVII ст.», «Генерал артилерії Великого князівства Руського. З архіву Немиричів», «Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. Причинки до історії аріянів на Україні». Проте громадську увагу особливо привернули перші польськомовні історичні праці Липинського («Szlachta па Ukrainie. Udział jej w źyciu narodu ukraińskiego na tie jego dziejów», 1909 p., «Z dziejów Ukrainy», 1912 p.). І справа тут полягає не стільки у тому, що у збірнику «Z dziejów Ukrainy» можна знайти перші паростки нового державницького методологічного підходу до української минувшини, про який цілком справедливо пишуть сучасні дослідники спадщини В. Липинського. Тодішньою читацькою публікою ця новація, звичайно ж, не була помічена.

Приваблювало, напевне, інше — спроба автора своїми історичними працями вплинути на національну свідомість. У цей початковий період наукової творчості, як доречно зазначає І. Гирич, Липинський був переконаний, що саме історія — найліпша вихователька свідомості. Такий підхід послідовно реалізувався ним у співпраці з видання популярної української історії М. Аркаса 1908 р., публіцистичних вправах в українських і польськомовних виданнях і, зрештою, у науковій справі, яка також була підпорядкована політичні меті — виховання нового громадянства, що об’єднало б у єдиному національному організмові спольщену землевласницьку верству й українське селянство. Основним об’єктом впливу В. Липинського була його власна шляхетська верства. Тому можна погодитися з твердженням Л. Біласа, що левова частка діяльності Липинського була спрямована на те, щоб прищепити польській правобережній шляхті почуття відповідальності перед батьківщиною, землею, на якій і з якої вона живе, і тими її співмешканцями-українцями, котрі проживають тут разом із нею, з котрими вона є кровно пов’язаною, як він доводить у своїх працях. Пізніше, у передмові до «України на переломі» сам В. Липинський так визначить суспільне спрямування своїх ранніх наукових праць: «...Я свідомо й нарочито вживав польської літературної мови для швидшого й ширшого поширення української національної свідомости і свідомости своїх політично-державних завдань серед синів шляхецьких, спольщеної частини великого і єдине до державної творчости здібного хліборобського українського класу»[193]. Здійснити це, на переконання дослідника, можна було лише шляхом ознайомлення земляків із тими героїчними епохами вітчизняної історії, коли предки будували власну державу. І найважливішою серед них він вважав Хмельниччину. Така наукова та суспільно-політична практика Липинського мала унікальний характер. Це перша спроба національної мобілізації цілої верстви, етнокультурно відмінної від українства, при збереженні та зміцненні нею свого соціального й господарського становища. Дарма, що цей досвід не був результативним, він встановив перед українством нове розуміння нації. На це звертав увагу ще І. Лисяк-Рудницький, який проникливо підмітив, що принципове значення цієї концепції значно більше, ніж спеціальне питання про національну переорієнтацію сполонізованої (чи зрусифікованої) шляхти. Справді, йшлося про впровадження нового мислення в українську політичну думку.

Вплив ранніх праць В. Липинського на суспільну свідомість усе ж мав місце. Але не на польську шляхту, як сподівався автор, а на власне українську громадськість: передусім Галичини, а згодом і Наддніпрянщини. Л. Білас пояснює цей феномен несподіваним поглядом на українську історію, яка поставала як цілком повноцінна минувшина, причому у викладі польського шляхтича «панською» (польською) мовою. Поданий Липинським позитивно забарвлений образ минувшини виявився спроможним збуджувати історичну пам’ять і через десятки літ по тому.

Утім варто враховувати не тільки суспільний вплив праць В. Липинського, а й ті методологічні новації, які він пропонував. Зі слів самого історика, перехід на нові методологічні засади у його дослідницькій практиці розпочався перед Першою світовою війною. Остаточне його ствердження на державницьких принципах зазвичай пов’язують із подіями війни та революції.