Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Приготуйтесь, — звелів Левко Пилипович, несподівано відзначивши про себе, що в роті в нього пересохло, а долоня, яка затиснула зв'язку гранат, стала вологою й гарячою. Він знову кинув швидкий погляд на синів — як вони?
Але про це вже ніколи було думати. Ось та мить, яку не можна проґавити. І Левко Пилипович скомандував:
— Давай!
Одночасний ривок уперед чотирьох тіл…
Одночасний змах чотирьох рук…
Жоден ще не встиг подумати, вдало чи невдало кинуто гранати, як стрімкі стіни скель сяйнули сліпучо-яскравим спалахом і прокотився грім, відлунюючись далеко в горах праворуч і далеко в морі ліворуч.
У першу мить всі четверо відсахнулися, але одразу ж знову кинулися до краю скелі. На катері вже не було ні командира, ні інших членів команди, — їх змело вибухами.» А саме судно, нахилившись набік, швидко зробило на воді півколо й з розгону врізалося носом у великий гострий камінь, що чорним зубом стримів за кілька метрів від берега по той бік бухти. Мабуть, гострим краєм каменя катеру розпороло підводну частину, бо він на очах став осідати, наповнюючись водою.
Інші катери кинулися-до нього, щоб рятувати, але виявилось, що їхня допомога була вже не потрібна. Палуба флагманського катера, командирський місток, а потім і невисока щогла швидко зникли під водою.
Решта ворожих катерів трохи покружляла навколо того місця, де тільки що загинув флагман, і повернула до причалу.
— Ось так, сини, — промовив Левко Пилипович, підсумовуючи зроблене.
— Фашисти подумають, що катер наскочив на міну, — висловив припущення Андрійко.
— Не такі вони дурні, — посміхнувся батько. — Хіба не видно було, як вибухали гранати?.. Та міна ж і діє інакше. Завтра по видному підіймуть катер, і їм усе стане ясно, якщо сьогодні ще не зрозуміли. Подивимося, що вони робитимуть. А поки що не забувайте, ми не в обороні, а в наступі.
5
Мікос Фасулаті тремтячим пальцем тихо постукав у вузеньке віконце, приглушено погукав:
— Маріє, це я!.. Відчини швиденько. У чорному вікні майнула біла тінь.
— Слава богу, — сказала дружина, пропускаючи Мікоса, — я вже що тільки не передумала. Узяв і зник, нічого не сказавши.
— Не богу молись, а їм… — Фасулаті підняв пальця, показуючи на верхівку гори.
— Кому «їм»? Про кого це ти?
— Їм, — ще раз ткнув пальцем на гору Мікос. — Дай мені склянку вина.
Марія мовчазно сходила в другу кімнату, поставила перед чоловіком обплетену лозою пляшку.
— Випий. Чому ти такий стривожений? Що з тобою?.. Але навіть випивши, Мікос не розбалакався, тільки звелів:
— Наготуй сухарів чим більше, сушених бичків і великий анкерок на воду.
Потім ліг і заснув.
Чи спав він, чи не спав, так і не міг збагнути. Щось верзлось таке, що й купи не трималося. Ніби ота вежа, котра височить на скелі під самим небом, потрапила в неймовірної сили шторм і її хитає, розгойдує, як величезний корабель, нахиляє набік, б'є важкими, чорними, запіненими хвилями. А на вежі, на самій її верхівці, широко розставивши ноги, стоїть Левко Пилипович і сміється так голосно, що навіть штормове ревище не може заглушити того сміху. А він, Мікос, начебто витає десь осторонь, як птах, і все це бачить, і не знає, чи йому радіти, чи боятись того несамовитого шторму і того розкотистого сміху… Зненацька гримнув тріскучий грім і над вежею, і над розбурханим, розлюченим, розгойданим морем. Грім ударив у вежу і Мікосові в груди. І Мікос застогнав протяжно, заметався на ліжку, безладно відмахуючись руками од того шаленого гуркоту…
Враз підхопився, сів, повів навколо себе безтямними очима й побачив поруч Марію. Обличчя її було біліше за полотно сорочки.
— Що це?.. Що це, Мікосе?..
— Це мені сон такий… жахний…
— Який сон? Що ти, бог з тобою!.. Вибухи!
— Вибухи? — перепитав Мікос, ще не вірячи.
— Авжеж. Здається, в бухті.
Обоє вони довго дивилися у вузеньке віконце, притулившись одне до одного, важко й нерівно дихаючи. Хряпнув дверима, прибіг з другої кімнати Костас, захриплим від сну голосом запитав:
— Що це воно?.. Де?..
— Хто його знає. Більше не чути… — Мікос відійшов од вікна, знову сів на ліжко. — Але якщо в бухті, то я здогадуюсь. Це Левко Пилипович щось утнув. Божевільний якийсь…
— Який це Левко Пилипович? — спитав син.
— Учитель твій колишній.
— Я щось нічого не второпаю, — сказав Костас, дивлячись на батька й не розуміючи. — При чому тут Левко Пилипович? Він же виїхав з усією родиною ще до того, як німці прийшли.