Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— А як піймаєшся?
— Про це хай у мене голова болить. Будемо так робити, щоб не піймавсь. Німці поставили свої пости під самою вашою горою, але ж і я не сьогоднішній, знайшов, як до вас дістатися. І ще знайду.
— Спасибі, Мікосе… Велике діло зробиш.
Фасулаті відчув, як щоки його спалахнули від тої похвали. В серце хлюпнуло теплом. Здалося, ще ніколи досі не був він такий близький з учителем, як зараз. А ще йому здалося, що він справді виконає свою обіцянку легко й просто.
— І харчів підкину. Сухариків, бичків можна, ще чогось.
— Не відмовимось, нам усе згодиться… Що робиться в селищі? Нам звідси всього не видно, хоч і високо живемо.
— У вашій хаті комендант живе, Гюнтер Бахман. Справжня звірюка. Багато людей вивіз до Німеччини, грабує населення, і в кожному його наказі тільки й читаєш: «розстріл», «розстріл», «розстріл»… А в школі — комендатура.
— Це я знаю, звідси добре видно їхнього прапора, — Левко Пилипович помовчав трохи, зібравши зморшки на лобі в якійсь зосередженій думці. Несподівано запитав: — Тебе не чіпають?
— Досі ні… Тримаюся тихо, на очі не попадаюсь. А коли що, то в мене є чим від брикатись… — Мікос Фасулаті хитрим, по-змовницьки скошеним поглядом глянув на вчителя. — Я ж колись виступав проти колгоспу. Пригадуєте?
Левко Пилипович усміхнувся:
— Було таке, не забув.
— Ото, може, й згодиться про всяк випадок.
— А люди як?
— Дехто в гори втік. Чутно, ніби там партизанський загін діє. А всі сподіваються на поразку німця під Севастополем. Ой як сподіваються!..
Ще через кілька хвилин Левко Пилипович звелів синам:
— Добре обдивіться довкола. Мікосу повертатися час.
І, дотискаючи Фасулаті руку, ще раз глянув у його великі чорні виразні очі.
— Гляди ж, не попадись їм до рук, бо вони в тебе спитають, де був і з ким бачився… А за хліб та за воду, якщо зможеш принести, будемо дуже вдячні.
Коротконогий, кремезний і швидкий Фасулаті тінню вислизнув з вежі.
4
За твердим розкладом, який ще жодного разу не був порушений, на вахту мав заступати Андрійко. Але батько сказав:
— Поспи, синку, а я початую.
Хлопець здивовано глянув на батька:
— Чого це, тату? Мені належить вахту стояти…
Та Левко Пилипович перебив його:
— Подія така… подумати треба.
Андрійко сів на низеньке дерев'яне ліжко, зняв з плеча гвинтівку, витяг із-за пояса гранати, розстебнув комір і поклав свою давно не стрижену голову на подушку — мішечок, набитий травою. Він швидко, по-дитячому міцно заснув.
Вклалися й Василь та Грицько.
А Левко Пилипович пішов з вежі. Не одразу ступив у чорноту ночі. Якийсь час ще стояв біля стіни, злившись з нею. Дослухався… Спала земля під зоряним небом, і в її сонне дихання іноді вплітався легкий шелест висушеної сонцем трави та монотонно-ритмічний плюскіт води біля підніжжя скелі. Левко Пилипович добре знав ці нічні звуки, зжився з ними, і будь-який інший сторонній звук неодмінно привернув би його увагу.
Він одірвався від стіни і швидко опинився біля найближчого великого кам'яного валуна, причаївся в його тіні. Вдень звідси добре видно всю бухту з її причалами, суднами і суденцями, з химерними цегляними котеджами та низенькими халупами під плоскими глиняними дахами. А зараз усе те лише вгадувалось у непроглядній темряві чи, може, й просто уявлялося, як із заплющеними очима уявляється вся до дрібниць власна хата. Час від часу далеко внизу зблискували сині вогники і одразу ж гасли. То німо перемовлялися між собою фашистські торпедні катери та портові суденця.
«Чи щасливо дійшов додому Мікос Фасулаті? — тривожно думав Левко Пилипович. — Ні, все гаразд. Бо коли б він наткнувся на німецьку варту, коли б його схопили, то й сюди чути було б. Уночі далеко чути. А так все тихо. Мабуть, Мікос уже дома…»
А тим часом смуток усе відчутніше огортав його серце. Це був навіть не смуток, а печаль, що нила в грудях, як рана. Йому справді до фізичного болю захотілося хоч кілька хвилин побувати у власній хаті, де минуло майже все його життя і життя його синів. Забаглося походити по рідних вулицях, зустрітися з односельчанами і, як колись, повести з ними щиру розмову на найрізноманітніші житейські теми…
Всі ці бажання досі лежали в серці, придавлені подіями й турботами кожного дня. А тепер Мікос Фасулаті своєю появою розворушив їх.
І розворушив спогади.
… Отакої ж самої темної ночі врангелівці вели його на розстріл. Дружину і шестирічного Василька вони зв'язали і залишили в хаті, щоб не бігли слідом і не кричали. А його вели на розстріл.