Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
Минула хвилина, дві, може, й п'ять, а ніде більше ніщо не шурхотіло. Може, то якась звіринка зачепила камінець?
Ніби й справді ніде нікого, але Мікос Фасулаті міг заприсягнути, що десь поблизу хтось таки є. Отой хтось бачить його, стежить за кожним його рухом.
І тоді він ледве видобув голос, хрипкий та благальний.
— Не стріляйте в мене… Я — Мікос…
— Впізнав я тебе, Мікосе, — зненацька почулося звідкись, ніби з нічного неба, що мерехтіло далекими дрібними зорями. — Чому ти опинився тут?
Мікос Фасулаті довго мовчав, ошелешений. Не йняв віри своїм вухам. Далі озвався:
— Я теж ніби упізнав вас, але не наважуюсь назвати… Не віриться ще… Справді, це ви чи не ви?..
— І не називай. Вставай і підходь ближче. Я вже давно бачу, що ти сам… Що ж тебе привело сюди, Мікосе?
— Тепер уже хоч убийте, не повернусь донизу, поки не поговорю з вами… То це ви стріляєте з вежі?
І раптом він почув тихий сміх. Отой знайомий усьому рибальському селищу сміх, яким умів сміятися тільки Левко Пилипович — учитель з їхньої школи. І знову його голос:
— Та ти не бійся. Нічого тобі не буде заподіяно. Я певен, що ти прийшов сюди з добрими намірами. Я ж тебе добре знаю, Мікосе…
3
Давним-давно, ще хлопчаком, бував Мікос у цій вежі. Яка вона тоді була всередині, вже й не пригадує. Але те, що він побачив тепер, просто-таки приголомшило його.
В тисняві важких сірих стін стояв низенький круглий стіл. До стін притулилося чотири ліжка, застелені грубими солдатськими ковдрами. У нішах — бідони, дерев'яні та металеві скриньки, ще якесь начиння, одразу й збагнути важко, що до чого. Біля входу переносна похідна радіостанція.
Та найдужче вразили Мікоса Фасулаті мешканці вежі. Їх було четверо: старий учитель Левко Пилипович і три його сини — Василь, Грицько та найменший, дванадцятирічний Андрійко.
Ліхтар «летюча миша», такий, як на човнах у рибалок, освітлював їх, і всі вони, озброєні гвинтівками, гранатами, підперезані патронташами, здавалися схожі й не схожі самі на себе і аж нібито якісь чужі. Але це таки були вони. Мікос їх добре знав.
Він недовірливо й запитливо оглянувся довкола, і в його погляді можна було прочитати: «Може, тут іще хтось є?.. Може, решта десь за потаємними дверима?..» Він навіть нашорошив вуха, щоб уловити звуки за стіною. Але марно. Тільки цих четверо, і більше нікого.
Тоді він здивовано стенув плечима і, переводячи великі чорні очі з одного на другого, запитав:
— І оце ви всі?..
Левко Пилипович знову тихо засміявся.
— А хіба нас мало?
— Та ні… якщо полічити, скільки ви вже убили фашистів, то — багато. Але ж чи надовго вас вистачить? Усе-таки лише четверо…
— А ти, Мікосе, краще придивися до кожного з нас, тоді й не будеш такого питати, — порадив Левко Пилипович.
Мікос Фасулаті сміливіше повів очима. Побачив те, що й раніш: сірі стіни вежі, наспіх, грубо зроблені стіл, ліжка, ослінчики, різні скриньки, радіоапаратура і серед усього цього — вони вчотирьох. Троє дорослих. Андрійко — ще зовсім дитина. Про що ж каже вчитель? До чого йому треба придивлятися?.. Але не став перепитувати, не насмілився. Тільки зауважив:
— А там, унизу, думають, що вас багато.
— Ну й добре, що так думають, — вдоволено сказав Левко Пилипович. — Сідай та поговоримо. Я радий, що ти прийшов.
Мікос сів навпочіпки і притулився спиною до холодного каменя, а з амбразури на нього війнуло нічним вітерцем.
— Частуйте гостя, — звернувся Левко Пилипович до синів.
Тільки тепер Фасулаті звернув увагу, що на столі стоїть велика череп'яна миска з якоюсь стравою і лежать ложки — видно, поки батько чатував на схилі гори, сини вечеряли.
— Дякую, не треба, — відмовився Мікос, дивлячись на убогий стіл. — Я не голодний.
— Поїси, тоді дякуватимеш, — звично промовив Левко Пилипович. — Сідай до столу, та й поговоримо заодно.
Чорними, потрісканими від солоної води пальцями взяв Мікос Фасулаті дерев'яну ложку, дістав нею розмоченого й присоленого сухаря, пожував трохи й запитав:
— Як же ви влаштовуєтесь у цьому піднебессі з хлібом та водою?
— Критися не будемо — погано, — спохмурнів Левко Пилипович. — З хлібом ще сяк-так — сухарями запаслись, а ось з водою… Скоро доведеться краплинами вимірювати.
— Я принесу вам води. Скільки треба буде.
— Як же це ти зробиш?
— Отак, як зараз, темною ніччю. Ми удвох з Костасом прийдемо… Ех, шкода! Коли б знаття, то й сьогодні не прийшов би з порожніми руками.