Вибрані твори в двох томах. Том I

— Що ж, простежимо. Подивимося, що він робитиме… Збігай до Грицька, передай, нехай пильніше чатує і, коли що, одразу ж сповістить. Може, це гітлерівці нам якусь хитру пастку ставлять? Роззявимо тут рота, а вони звідси полізуть. Ну, гайда!

Андрійко побіг до Грицька. Розповів про баркас у морі, про батьків наказ пильнувати та й затримався трохи біля брата. Грицько добре тут замаскований. З якого боку не зайди, його не видно. Навіть хоч з літака дивись, то й звідти його вогневу точку не помітиш. Лише дике каміння та галуззя хаотично розкидано по землі. Наче так споконвіку було.

А звідси добре видно крутий схил гори з кам'яними валунами, иіби посіяними недбалою рукою велетня, ліворуч — бухта, праворуч — котеджики та глинянки, що вилаштувалися в кілька рядів. Понад бухтою півдугою вигнулася Набережна вулиця, а вже в кінці її, там, де кінчається бухта, стоять різні адміністративні будинки і школа.

Якраз посередині до Набережної прилягає невелика площа. До війни на Жовтневі свята і на Перше травня там будували дерев'яну трибуну, оббивали її червоною матерією, прикрашали лозунгами та плакатами, й повз неї проходила демонстрація. Ішов зі своєю школою і Андрійко, ніс у руках прапора або портрета і кричав «ура!» у відповідь на привітання, які вигукували з трибуни. А на трибуні поряд з керівниками селища стояв і його тато, бо туди запрошували знатних людей. А його тато — знатний не тільки в селищі, а й на всю область, його портрет було вміщено на першій сторінці обласної газети.

Тепер площа перед бухтою німа й порожня, тільки іноді по ній промарширують німецькі патрулі, і гупання їхніх важких чобіт, здається, відлунюється аж тут, у вежі.

Одного разу гітлерівці викотили на площу кілька гармат і, мов оскаженілі, почали бити по вежі. Тато сказав: «Тими снарядами вони нашій вежі нічого не зроблять». І справді, у стінах лишилися тільки неглибокі дірки…

Грицько бачив, що Андрійко задумався, поринув у якісь спогади, і не озивався, не хотів сполохати тих думок та спогадів. До того ж і шкода було відпускати брата од себе. Чимдалі Грицько проймався до Андрійка все більшою ніжністю. Аж хотілося обняти його, пригорнути до грудей, погладити по русявій голівці, по блідих щоках — ця блідість проступала навіть крізь золотаву сонячну засмаглість. Але не забув, що батько послав Андрійка лише на якусь хвилинку, і нагадав про це:

— Тато жде. Мабуть, іди вже. Андрійко побіг.

Тато стояв на тому ж місці, лицем до моря.

Баркас скородив море, висипав в'ятери, витягав рибу. Підходив усе ближче й ближче до скелі, до того боку її, якого не видно від виходу з бухти.

Тепер уже легше впізнати і Мікоса, і Костаса. Було видно, як Мікос зняв з шиї косинку й махав нею над головою.

— То він нас викликає, тату. Бачиш?

— Бачу. Але навіщо? Чого він хоче?