Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Ну й слава богу, пане комендант. Бо й нам життя від неї немає. То стріляють, то ще щось… А тепер — слава богу…
Комендант справді міг гадати, що з вежею покінчено. Для цього він мав підстави. Кілька днів минуло після авіаційного нальоту, і за цей час вежа нічим про себе не нагадала, хіба що своїм існуванням на тому височенному скелястому березі, своєю наявністю. Але мертвий камінь — є тільки мертвий камінь, а все, що було живе, загинуло під тим камінням і під бомбами. Два дні тому в море спокійно вийшли торпедні катери. І благополучно повернулися, пройшовши вузьким лабіринтом. Ніякого замаху на них не було. Хоч міг бути, коли б у вежі хтось іще жив…
Але що робити з цим греком, який стоїть перед ним, у покорі й просьбі схиливши голову, і боязко переступає з ноги на ногу?.. Краще все-таки, коли ніякого дозволу. Він, комендант, сам накаже, коли треба буде йти на рибну ловлю.
— Підеш у море, коли буде дозволено, разом з усіма, — вирішує Гюнтер Бахман.
І Мікос Фасулаті знову сполохано зиркає на орден, що виблискує на мундирі, запобігливо дивиться комендантові в очі:
— Артільно, пане комендант, я ніколи не любив. За совєтів тікав з артілі. Кого завгодно запитайте…
Комендантові очі за скельцями оживають, аж наче веселішають. Хижими бісиками витанцьовують іскорки на самих скельцях і на золоті оправи.
— Ти справді був проти колгоспу?
— Навіть агітував проти нього… А потім таки примусили, примусово повернувся. І навіщо він мені, той колгосп? Я сам рибалити вмію. І вам буде риба, і мені трохи…
— Гут, іди, — коротко наказав Гюнтер Бахман.
Мікоса Фасулаті викликали до комендатури через два дні. Ішов у супроводі конвоїра, а в самого підкошувалися ноги. Навіщо звуть?.. Може, сам собі лиха накоїв?..
До коменданта Мікос не потрапив. Інший начальник вручив йому папірця, що він має право самотою виходити в море на риболовлю, але не раніше як зі сходом сонця, і не пізніше як із заходом повертатися. А ловити не далі як за півкілометра від берега.
Може, справді перевіряли й таки переконалися, що Мікос Фасулаті не збрехав: кидав риболовецький колгосп, агітував проти нього.
8
— З бухти вийшов баркас! — доповів Андрійко батькові.
Хлопець лежав животом просто на землі, яка після цілоденного пекучого сонця за ніч не встигла прохолонути. Лежати було незручно, в лікті врізувалися гострі камінці, перед очима стирчала висхла руда трава, власне, вже й не трава зовсім, а якісь колючі шпичаки. Можна б щось підстелити, та не залишати ж йому заради цього вахту!
Після того пам'ятного авіаційного нальоту, коли загинув Василь, батько наказав якнайпильніше стежити не тільки за підступами до вежі з сухопуття, але й за морем. Гітлерівські бузо-віри можуть прислати свої кораблі, щоб несподівано ударити по вежі з моря. Та мало що зони ще придумають!.. Отож треба пильно стежити.
З того боку, від селища, дивиться Грицько, а звідси, від моря, — Андрійко.
Воно, може, й краще, що нічого не взяв підстелити, бо коли камінці колються і незручно лежати, то сон не бере. А останнім часом Андрійка дуже хилить на сон. Чи то від голоду кволість така, чи від постійного недосилання.
Та ще й море заколисує. Коли воно бурхливе, тоді спати не хочеться, бо дивишся на нього й не надивишся… Он покотилися, побігли білі баранці, наздоганяючи один одного, і зіштовхуються лобами так, що аж бризки розсипаються іскрами у всі боки. Он важко сунеться «дев'ятий вал». Прямо на скелю, ще мить — і він накотиться, навалиться на неї тисячами тонн свинцевої води. Аж застогне скеля від того удару. І чайки стривожено літають над розбурханою пінявою веремією та кигичуть жалібно. Бо вони теж голодні, як і Андрійко, — в час такого крутиводдя риби не спіймаєш…
Це все — коли шторм.
А зараз тихо. Море котить свої синьо-зелені хвилі незлостиво, спокійно. Вони труться об скелю в якомусь одноманітному заколисуючому ритмі й наганяють сон.
Отож Андрійко навіть радий, що той баркас з'явився і розігнав дрімоту.
Що воно за баркас, невідомо. І з якою метою він вийшов у море, теж невідомо. Андрійко з нього очей не спускає.
Підійшов тато, підняв бінокля:
— Що за баркас, Андрійку?
Останнім часом Левко Пилипович теж став почувати себе негаразд. Давалися взнаки недоїдання і перевтома. Буває, настане така мить, що аж голова запаморочиться і все перед очима попливе. Але він не каже про це синам. Хай не знають.