Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Тоді у гірському хребті з’явився розрив — там, де невисокий перевал, над яким блідо сяяли зорі, сполучав страхітливі підступи до загірного Ленґу з холодною пусткою. Картер уважно вдивлявся у просвіт між горами, намагаючись розгледіти повністю всю істоту, голову якої допіру бачив над гірськими вершинами, що приховували решту. Тепер вона летіла трохи попереду, і все військо пильно вглядалося у прогалину, де істота ось-ось мала з’явитися на повен зріст. Велетенська з’ява, яка линула над вершинами, наблизилася до перевалу, поступово сповільнюючись, наче розуміючи, що й без того випередила військо упирів. На якусь хвилину їхні лави застигли у вичікувальній напрузі, а вже наступної миті зринули обриси цілої істоти, і це була мить одкровення: вуста упирів зсудомилися у придушеному стогоні космічного жаху, а в душу мандрівника прокрався холод, який ніколи більше її не покидав. Бо той колóс, що виднівся понад хребтом, виявився лише головою — двома головами, коронованими митрами, — а внизу, серед жахливої пустки, окреслилося страхітливе, неймовірне тіло, якому належали ці голови; то була химородина розміром із гору, яка тихо і нечутно ступала; її потворні, наче у гієни, обриси чорною тінню зоряним небом, а гидотна пара коронованих голів сягала ледь не до зеніту.

Картер не зомлів, не закричав, бо ж був досвідченим сновидцем, але дивився на колóса із жахом і дрожем, коли це помітив, що над горами вимальовуються голови все нових і нових потвор, які нечутно ступали услід за першою. Позаду сунуло троє могутніх гороподібних прояв, які здіймалися, затуляючи південні зорі, і по-вовчому скрадливо рухалися вперед, їхні високі митри похитувалися у повітрі на висоті кількох тисяч футів. Тож вирізьблені в горах подобизни не сиділи застигло в тому страхітливому півколі на північ від Інґаноку, піднявши вгору правиці. Вони мали свої обов’язки і не збиралися ними нехтувати. Жахало передовсім те, що вони увесь час мовчали, навіть хода їхня не спричиняла жодного звуку.

Тим часом упир, який колись був Пікманом, віддав нічвидам наказ, і вся їхня армія злинула високо у повітря. Химерна колона здіймалася в небо, аж поки ніщо більше не заступало їм зоряного неба — ні сірогранітний хребет, ані різьблені і короновані гори, що вміють ходити. Внизу зосталася тільки пітьма, коли вони галасливими легіонами рушили на північ під завивання вітрів та невловимий пересміх крізь етер, і жодного разу ні шантак, ані інші незнані сутності не здіймалися з примарних рівнин їм навздогін. І що далі, то швидше вони летіли, аж поки, здавалося, перевершили швидкість випущеної з рушниці кулі і наблизились до орбітальних швидкостей планет. Картер не міг начудуватися, як при такій швидкості ще досі залишаються на Землі, хоча знав, що у вимірах снів простір наділений вельми химерними властивостями. Він був певен, що вони потрапили у край вічної ночі, хіба трохи дивувався з того, що сузір’я угорі трохи витяглись у північному напрямку, наче збираючись докупи спеціально, щоб викинути їхнє летюче військо просто у порожнечу за Північним полюсом, подібно до того, як витрушують крихти з мішка.