Герої (не)війни [Про мертвих, живих і ненароджених]

Його цінують і люблять побратими — за щирість, відкритість та добру натуру. Більшість із них старші за Валентина на десятки років. Що їхня дружба збережеться і після війни, юнак не сумнівається.

— Як комбат казав: «Атошна дружба — найкрепша дружба, яка є». Ось із Дімою я весь час воював на першому посту. Як я його можу забуть?

Дмитро, кремезний чоловік років за 30, на цих словах ствердно киває головою — мовляв, обов’язково знайдемося у мирному житті. У цей час із «сірих» Шумів піднімається жінка — місцева мешканка з «кравчучкою» в руках. Валентин спускається на дорогу. Це теж його зона відповідальності — перевірка документів у місцевих, хто йде чи їде у прифронтовий Дзержинськ.

Нам не чути розмови, але за виразами обличчя обох стає зрозуміло: ця жінка Валентинові знайома. Вона, вочевидь, із тих, хто часто ходить у Дзержинськ за продуктами або в лікарню. Між окупованою Горлівкою та підконтрольним Україні Дзержинським більшість мешканців навколишніх сіл обирають Дзержинськ. Там і продукти дешевші, і на вулицях безпечніше. Хоча ті, для кого «головне — мир», запевняють, що їх «не ображають» ані з того, ані з іншого боку.

Юнак жінку пропускає. І повертається на блокпост, де ми на нього чекаємо.

— Вам пасує військова форма, — кажу те, що давно хотілося йому сказати. Український камуфляж, покращений після першого року війни, на юнакові сидить гарно і ладно. А бронежилет і автомат гармонійно доповнюють картину. Каску Валентин не носить — як і більшість бійців на передовій. Тут її одягають, лише коли починаються серйозні обстріли. Хоча керівництво таку «вибірковість» не вітає. — Не думали залишитися в армії? Підписати контракт?

— Бути воєнним? Нє, не з моїм характером.

— А ким хочете бути? Що плануєте після демобілізації?

— Може, поступлю на якогось сварщика, вивчуся і буду працювати, може, на завод десь влаштуюсь. Та багато роботи є. Було б тільки бажання.

— А характер ваш змінила війна?

— Характер? — Валентин на мить замислюється, і його обличчя набуває геть дитячого виразу. Безпосередності, щирості та зворушливої наївності, які є в цьому хлопцеві, жодна війна не змінить, думаю я. — Та ну як сказати? Виводи там деякі зробив — і все. А так — яким був, таким залишився.

— А який ви? — мені хочеться, щоб він сам описав ті риси, які я прекрасно бачу і без підказки.

— Веселий, разговорчівий. — Він знову замислюється.

— Оптиміст? — намагаюся допомогти хлопцю я.

— Да. І війна оптимізм мій не поміняла…