Лагідний янгол смерті

— То й що? І паспорт у мене український.

— Паспорт — це одне, а душа — інше. Душа в тебе російська, «ши-ро-ка»... — сказав Петро і реготнув.

Я пильніше придивився до його обличчя, до його очей. Погляд його здався мені затуманеним, блукаючим. Щось із ним було негаразд. Навіть Галя дивилася на нього здивовано.

Петро знову реготнув і замовк.

— Варт закурити, — промовив він за кілька хвилин, узяв зі столу люльку, знову набив її тютюном із пакета. Прикурив просто від спиртової таблетки і вийшов до тамбура.

— Треба його на пісок посадити, — пожартував я, дивлячись на Галю. — Український дух учить любити чужинців!..

Галя хотіла відповісти, але цієї миті з тамбура долинув регіт Петра. Він сміявся кілька хвилин поспіль, захлинаючись сміхом, а ми сиділи в заціпенінні. Шум коліс поїзда і регіт Петра лунали таким дисонансом, що навіювали думки про божевільню. І раптом до цих звуків додався третій — кілька ударів по дерев’яному даху службового купе. Прокрутивши звукову пам’ять назад, я порахував удари — їх було чотири або п’ять.

Глухі, важкі. Схожі на кроки, посилені замкнутою акустикою нашого купе. А Петро все ще реготав. І Галя вже побігла до нього в тамбур.

— Що це з ним? — запитав я вголос.

— Може, він щось не те курив? — висловила припущення Гуля. Я замислився. Потягнувся до нижньої полички навпроти, знайшов у тьмяному світлі спиртової таблетки пакет із тютюном, який Петро купив у порту. Узяв дрібку цього тютюну, понюхав, пожував. Мені, некурцеві, було складно визначити, наскільки хороший чи поганий цей тютюн. Я знизав плечима.

— Дай мені! — попросила Гуля. Я передав їй пакет.

— Це не тютюн, — упевнено сказала Гуля. — Але ж він сам і не просив тютюну.

— А що він просив? — здивувався я.

— Він хотів купити щось «покурити», а у нас «покурити» означає зовсім інше.

Тепер мені стало все зрозуміло. І я вже шкодував про те, що підтримав цю розмову на національну тему. Виходило, що сперечався я не з Петром, а з тією травичкою, якої він від незнання накурився. Одразу ж вигулькнув іще один висновок — наркотики виганяють із тіла національний дух. Назавжди чи на певний час? Цього я ще не знав, але до ранку можна буде знайти відповідь і на це запитання. Залишалося тільки зачекати на ранок.

Я зав’язав пакет і кинув під стіл, сподіваючись, що потреба в ньому більше не виникне.

Галя привела Петра хвилин за п’ятнадцять. Він ледве йшов. Ми з Гулею допомогли вкласти його на полицю. Накрили підстилками, які витягли з Галиної сумки.

— Холодно мені, — прошепотів, засинаючи, Петро.

Коли він заснув, Галя без слів залізла з підстилкою в руці на верхню полицю і затихла там, засинаючи.

Ми з Гулею витягнули з баула верблюжу ковдру і влаштувалися вдвох на нижній полиці. Я ліг скраю, а Гуля — біля стіни. Полиця була завузька: можна було вдвох лежати упритул на спинах чи боком, але кожного разу, коли Гуля поверталася на другий бік, я зависав над підлогою, виставляючи руку вперед. Розуміючи: якщо й засну, то тільки до першого падіння, я намагався розважитися думками і спогадами. І перше, що пригадалося, — це штормова ніч у каюті плавучого рибзаводу, коли Даша, похропуючи, втримувала мене сильною рукою. Чи була та койка ширша за цю? Напевно, була, але не набагато. Але й Даша була ширша за Гулю в декілька разів.