Лагідний янгол смерті

Зупинилися хвилин через десять перед двома зчепленими вагонами.

— Цей ваш, — казах кивнув на лівий вагон.

На вигляд це був звичайний товарний вагон. Тільки коли я спробував відхилити його двері вбік, казах зупинив мене.

— У купе є свій вхід, — сказав він, показуючи ліворуч, де справді виднілися дивні, наче насильно врізані в дерев'яну стінку вагона двері. — Якщо ж ці відкотити, — він показав на середину вагона, — пісок посиплеться. А його вже брезентом накрили від дощу...

Я підійшов до бічних дверцят. Під ними були приварені дві залізні сходинки, нижня зависла над землею на добрячих півметра. Відчинивши двері, я зазирнув досередини, але нічого не побачив через загуслу вже темряву.

— На ліхтарик, — сказав мені казах.

Я провів променем ліхтарика по службовому купе. Дверцята вели до вузенького «передбанника». Далі я побачив іще двоє дверцят — одні до туалету, тобто до маленького квадратного приміщення з круглою діркою в дерев’яній підлозі та старою ручкою від дверей, прибитою до стіни ліворуч від дірки. Праворуч від дірки зі стіни стирчав цвях-десятка, судячи з усього, для наколювання прочитаних газет. Я пригадав про єдину газету, яка лежала десь на дні рюкзака, газету, знайдену разом із фотоапаратом «Смена» у тому наметі, котрий ледве не став моєю могилою.

За другими дверима містилося службове купе з чотирма полицями і столиком. Нижні полиці були дерев’яні, оббиті дерматином. Натомість верхні були явно імпортного походження, видно, їх видерли зі списаних німецьких вагонів і прибили до дерев’яних стінок цього купе.

Якось само собою стало зрозуміло, що ми з Петром замешкаємо на нижніх твердих полицях. «Найкраще — жінкам і дітям», — подумав я і всміхнувся.

— Агов, Колю, де ти там? — пролунав ззовні голос Петра. Я повернувся до відчинених дверей і одразу отримав від Петра чорну господарську торбу.

Завантаживши всі речі, я повернувся до казаха, який стояв біля вагона.

— Послухай, продай ліхтарик, — попросив я його.

— Візьми краще сірники, навіщо тобі ліхтарик. Він китайський, на нього батарейок не напасешся.

— А між купе і піском якісь дверцята є? — запитав я, запихаючи до кишені дві коробки сірників.

— Канєчна. З туалету.

Потиснувши на прощання руку водієві-казаху, я повернувся до вагона і зачинив по собі двері. З запаленим сірником зайшов до нашого купе — Галя, Гуля і Петро вже сиділи на нижніх полицях. Я всівся поруч із Гулею і задув сірник. Одразу стало нестерпно темно.

Я пригорнув Гулю, притиснув її. до себе. Потім долонями знайшов її обличчя, тепле і гладеньке. І поцілував. Обійми заспокоїли мене, зробили темряву, яка нас оточувала, не такою зловісною, якою вона здавалася ще кілька хвилин тому.