Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
— Хоч би вікно зробили, — пролунав у темряві голос Петра.
Здаля долинув корабельний гудок. Потім знову запанувала тиша і тривала хвилин двадцять-тридцять, доки не змінилася глухим шиплячим звуком, що невпинно наростав. У цьому шумі під час наближення виник ритм. Удар, який уже не можна було назвати несподіваним, ледь не скинув мене з Гулею з полиці. Вагон смикнувся і повільно поповз по рейках. Залізні колеса відрахували перший стик, зупинилися. Ще один удар, і цього разу нас із Гулею кинуло спинами на дерев'яну стінку купе. Видно, залізничники всерйоз взялися до нашого потяга. Почулися невиразні вигуки, які чергувалися з уже менш відчутними ударами і ривками. Ми опинилися десь посередині майбутнього потяга.
Спалахнув сірник і освітив обличчя Петра. Його довгі чорні вуса в цьому світлі здавалися ще довшими. Він витягнув із торби свою люльку і пакет із придбаним у порту тютюном. Сірник потух, але світло йому було вже не потрібне. Я чув, як він розв'язує пакет, як набиває люльку. Повітря наповнилося незвичним терпким запахом.
Знову спалахнув сірник. Петро уже тримав люльку в роті.
— Петре, йди палити до вбиральні, — попросила Галя. Петро мовчки підвівся і вийшов із купе, освітлюючи собі шлях тим-таки палаючим сірником.
Ми лишились утрьох. Зовні й далі лунали крики, хтось пробіг повз вагон, і тупотіння ніг видалося мені неприродно гучним. Ритмічне дзвінке постукування молотка по буксах досягло нашого вагона і проминуло.
— Зараз уже поїдемо? — запитала Галя.
— Напевно, — відповів я.
Мій настрій остаточно поліпшився. Захотілося збадьоритися, і я попросив Галю зварити нам кави. Простягнув їй коробку сірників. Наші руки зближувалися «на голос». Нарешті вона чиркнула сірником, і маленьке полум'я освітило наші обличчя і стіл, збитий зі щільно підігнаних одна до одної дощок.
Галя дістала таблетку сухого спирту, поклала посередині столу й підпалила. Коли сірник потух, нас і далі освітлювало блакитне полум'я спирту. Тільки було воно не настільки яскравим. Галя поставила згори дротяну підставку, а на неї і джезву. Гуля дістала з баула піали.
«Боже мій, — подумалося мені, — коли я востаннє сидів за нормальним столом?»
Відчуття домашнього затишку зігріло душу.
Петро зайшов до купе, коли Галя вже розливала каву по піалах. Купе наповнилося кавовим ароматом, і цього аромату в повітрі тепер було більше, ніж кави в моїй піалі. Я робив дуже маленькі ковточки, розтягуючи задоволення. Спиртова таблетка і далі горіла, виконуючи роль свічки.
Петро кашлянув, узяв зі столу свою піалу.
— Не той тютюн, — промовив він сумно і зітхнув. Ковтнув кави і знову закашлявся. Було чутно, як Галя вдарила його кілька разів по спині.
— Тихше, тихше! — зупинив її Петро, коли перестав кашляти. — Ліпше кави ще звари.
Галя слухняно зашелестіла пакетом із меленою кавою. Потяг знову смикнувся, вже значно м’якше. Вагон скреготнув і повільно рушив.
— От би зараз чарку перехилити! — бадьоро пролунав голос Петра.
— Тобі не можна, — відповіла Галя.
— У нас усе одно нічого нема з собою... — сказав я.
Знову за глухою стіною службового купе пролунали крики залізничників, і ми замовкли, дослухаючись. Залізничники перегукувалися азербайджанською, тому зрозуміти їх усе одно було неможливо. Незабаром усе стихло, й у вухах лишився тільки ритмічний шум поїзда, що нарешті рушив.
Ми їхали. Порт, напевно, вже лишився позаду. У купе стояв міцний кавовий аромат — Галя розливала у піали другу джезву кави. Очі звикли до темряви, дещо розбавленої блакитним полум’ям спиртової таблетки, і я розрізняв не тільки обличчя Галі, Петра і Гулі, але й вирази їхніх облич.
Петро цього разу пив каву без поспіху, надовго затримуючи піалу в долонях. Навіть напівморок купе не міг приховати впевненої радості в його очах. Галя була задумлива, а Гуля, коли я повернувся до неї, наблизила своє обличчя до мого — її красиві розкосі очі дивилися всередину мене, дивилися з любов’ю і відданістю. Я не зміг утриматися і потягнувся уперед усім тілом, доторкнувся губами до її вуст. Петро голосно клацнув язиком, чим вгамував мене.
— Ладний ти парубок, — сказав він, усміхаючись. — А поводишся, наче той тінейджер! Не хочеш утямити, що ми зараз державну справу виконуємо, — він підняв руку в жесті, що надавав додаткової ваги його словам.
— Послухай, це моя дружина, і я маю право цілувати її, коли захочу. Ти, може, й виконуєш зараз державну справу, а я додому їду!
— Всі ми додому їдемо, на батьківщину, — Петро кивнув. — То гаразд, цілуйся, скільки заманеться, або доки вона схоче! — і він махнув рукою. — Либонь, ти вже й так чимало для України зробив, можеш цілуватись...