Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
А Гуля вже спала, лежачи на животі і повернувшись обличчям до мене. На столі догоряла спиртова таблетка — її вогник зменшився до розміру сірникового полум’я і ось-ось збирався погаснути.
Я тихенько підвівся, намагаючись не розбудити Гулю. Заліз на верхню полицю і ліг на спину. Втупившись у темряву дерев’яної стелі, раптом помітив тонку щілину, крізь яку намагалася зазирнути в наше купе далека зірка. Я хотів придивитися краще до цієї зірки, звів голову — і загубив її. Стеля тепер здавалася суцільною. Я знову опустив голову і заснув, заколисаний ритмічним шумом потяга.
57
Коли я прокинувся, то тільки по лезу сонячного світла, що проникало до купе через щілину в стелі, збагнув, що прийшов ранок. У цьому сонячному лезі комашилися тисячі пилинок.
Я подивився вниз із висоти своєї полиці. Петро ще спав — забився у куток. Гуля сиділа за столом — я бачив тільки її руки. Подивився навпроти — Галя лежала на спині, підтягнувши підстилку під підборіддя. Її очі були розплющені. Вона дивилася у стелю.
— Ну що, доброго ранку? — сказав я, підводячись на лікті.
— Доброго ранку, — повернулась до мене Галя і відразу заглянула вниз, під свою полицю. — Петю, прокидайся!
Я зістрибнув униз. Погляд мій упав на те місце, де зазвичай буває вікно. У розсіяному тьмяному світлі я помітив якийсь квадрат на дерев'яній стінці над столом. Я підійшов ближче, нахилився і, зрадівши своєму відкриттю, голосно гмикнув. Переді мною було вікно або принаймні віконниця, забита ззовні щитом. Я навіть побачив кінчики двох цвяхів, якими прибили цей щит. Енергія, накопичена під час сну, потребувала виходу, і я попросив Гулю посунутися до стінки купе, а тоді заліз на нижню полицю та вдарив правою ногою у дерев'яний щит. Дошки тріснули, але щит не піддався.
— Ти чого? — Петро стривожено підняв голову.
Я ще раз щосили вдарив ногою по щиту, і миттю ще одна смуга світла пронизала купейний простір. Це була широка горизонтальна смуга; вона перерізала лезо світла, що падало зверху. Після третього удару щит із тріском відлетів від вагона і залишився десь позаду, а нам у віконницю засвітило сонце — засвітило так яскраво, що всі ми замружилися, а Петро навіть затулив очі рукою.
Для мене поєднання стукоту коліс і прямого сонячного світла здалося музикою. Я бавився із сонцем, не відвертаючись і не затуляючи очей долонею. Очі були заплющені, але міць сонця потрапляла крізь стулені повіки і народжувала химерні кольорові плями. І нове повітря, що увірвалося до вікна, вимело до крихти всі запахи купе, замінивши їх на свіжий і вологий аромат моря.
Коли хвилин за п'ять ми вже розплющеними очима подивилися у вікно, то побачили, що їдемо вздовж берега, вздовж Каспію — то трошки піднімаємося над ним, то наближаємося майже до крайки води. Краса побаченого затягувала нашу мовчанку.
Вікно виявилося не єдиними нашим відкриттям за цей ранок. Під нижніми полицями вже в сонячному світлі ми знайшли коробку з посудом, ложками і виделками, примус і пляшку гасу, чотири старі верблюжі ковдри з витертими східними орнаментами. Уже згодом я помітив, що в туалеті, на стінці, яка одночасно правила за двері до вантажної частини вагона, чиясь рука приклеїла портрет Пушкіна, напевно, вирізаний зі старого «Огонька».
Було ясно, що ми — не перші мешканці цього вагона, і ми сповна відчули вдячність до наших попередників. Усе, що ми знайшли протягом цього ранку, було ретельно почищене і складене. Навіть примус блищав міддю так, наче ним ніколи не користувалися.
«Ми заплатили за вагон-люкс», — подумав я, згадавши про долари, які довелося віддати в обмін на вагон. Тепер виявилося, що вагон був того вартий.
Петро вміло заправив примус гасом, накачав його й запалив.
— Ти пробач мені за вчорашнє, — сказав він по-російському, і я збагнув, що він справді почувається винним. — Це все тютюн... Не той тютюн...
— Це взагалі не тютюн! — голосніше, ніж зазвичай, промовила Галя сердитим голосом. — Ти наркотиків накурився!
Петро обшукав поглядом купе. Я зрозумів, що він шукає, дістав із-під столу пакет. Напарник зачерпнув долонею «тютюн» і підніс його до очей.
— Тю! — тільки й сказав він, хитнувши головою. Потім вистромив долоню у проріз вікна, і «тютюн» розвіяло вітром.