Піти й не повернутися
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Дніпро»
- Переводчик: Микола Цівина
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Піти й не повернутися». Краткое содержание книги:
Янінка поводилася легко й вільно, так, наче вони з Ігорем були давні знайомі, а він усе відчував якусь невиразну скутість, яка не тільки не минала з часом, а навпаки, зростала. Ігореві все здавалося, що, безцеремонно повівшись у Барановичах, він зараз поставав перед нею як людина легковажна, схильна до нікчемних дорожніх пригод і що вона не могла не помітити цього. Хоча ніякої легковажності в тому не було, а просто була хлоп'яча пустотливість, що, може, й не зовсім доречна як для двадцятидвохрічного випускника військового училища, якого нещодавно атестували на посаду командира взводу. Тоді, на пероні, Ігор навіть не роздивився її, лише побачив — розглядав її зараз широко розкритими, майже здивованими очима, котрі, як не старався, не міг одвести від її гарного усміхненого обличчя.
Надвечір, під'їжджаючи до Гродно, він уже знав, що не розстанеться з нею — вона усе більше зачаровувала його своєю юною вродою і вабила чимось загадковим і таємничим. Він не знав, як це почуття назвати, але відчував його всією душею.
Про її дорожню пригоду вони не говорили, здавалося, вона забула про неї і лише один раз заклопотано ворухнула брівками, коли переставляла на полиці свою валізку.
— І навіть білила забрали. Таткові везла. У нас тепер білил не дістати.
— А він що, маляр?
— Художник, — просто сказала Янінка. — А з фарбами тепер скрутно. Раніше ми фарби з Варшави виписували.
Нарешті поїзд прибув на станцію Гродно, і вони, трохи схвильовані, зійшли на перон. Янінка зі своєю порожньою валізкою в руках провела їх до штабу армії, який був їй по дорозі. Та в штабі, крім чергового, нікого більше не виявилося, треба було чекати до ранку. Переночувати можна було тут або в гарнізонному готелі, одначе лейтенанти не стали шукати готелю і перенесли свої речі в якусь маленьку кімнатку з трьома солдатськими ліжками попід стінами. Тамолко відразу ж почав улаштовуватися на ліжку, що стояло в кутку під нішею, а Ігор, трохи витерши з чобіт пил, поспішив на вулицю, де на розі під каштанами на нього чекала Янінка. Дівчина щиро зраділа його появі, і особливо тому, що Ігор вільний до завтра, і вони пішли вечірньою вулицею міста, в якому все було для нього незвичайно цікавим.
За ті дві години, що Ігор з Миколою пробули в штабі, Янінка встигла причепуритися і зараз була вдягнена в темну гарну спідничку, світлу шовкову кофточку з маленьким білим комірцем на тонкій шиї, на ногах твердо постукували по тротуару модні туфельки на високих каблуках. Причепурена, Янінка здавалася дорослішою за свої ще зовсім юні роки і вища на зріст — майже урівні з його плечем. Вони йшли вулицею, і йому було дуже приємно, що її тут багато хто знав і шанобливо вітався: чоловіки — люб'язним кивком голови з доброзичливою усмішкою на лагідних обличчях. Янінка відповідала з підкресленою ввічливістю, але з якоюсь невловимою гідністю й стриманістю, стиха розповідала йому про все цікаве, що траплялося їм по дорозі.
— Ось наша Розкіш, так називалася вона раніше. Нічого особливого, але цю церкву збудували на згадку полеглих у російсько-японську війну. Невисока, щоправда, але дуже акуратна церковка. Мене там хрестили. А далі, бачите, такі смішні будиночки, он цілий ряд, із фронтончиками на зразок півнячих гребенів. Це будиночки текстильників з Ліона. Так, не дивуйтеся. Ще у вісімнадцятому столітті Тізенгауз виписав з Ліона ткачів і збудував для них такі самі будиночки, як у Франції. От і стоять досі. А то он будиночок польської письменниці Елізи Ожешко, вона тут жила й померла. Знаєте, цікаво писала.
Містечко йому справді подобалося скромним, але обжитим затишком своїх брукованих вуличок із вузенькими, викладеними плитками тротуарами, які дбайливо були оздоблені кам'яними скосами. На стінах багатьох будинків кучеряво зеленів виноград, деякі з них аж до третього поверху були обвиті його чіпкими пагонами. Та більше за все Ігор чекав зустрічі з розхваленим Янінкою Німаном, котрий, як вона сказала, протікав через місто, розділяючи його на дві нерівні частини.
Біля готичного громаддя костьолу вулиця повертала вбік, і вони повільно пішли вздовж торгових рядів та міської ратуші. На розі під каштанами жінка продавала морозиво, і Янінка, йдучи весь час поруч Ігоря, легенько торкнула його за лікоть.
— Ігорю, можна попросити вас?.
— Та будь ласка, — зі щирою готовністю виконати будь-яке її прохання озвався той.
— Знаєте, я давно мріяла… Одне слово… Щоб мене хлопець пригостив морозивом…
— Ах, морозивом!..
Івановський навіть жахнувся, подумавши, який же він тюхтій, коли сам не здогадався про це! Та він, здається, і не помітив цієї продавщиці, так захоплено розглядав ряди каштанів за огорожею костьолу і не подумав про бажання своєї богині.