Що впало, те пропало

Він відчиняє двері до передпокою й бачить, що Холлі сидить за своїм робочим столом і розкладає «Солітер» на комп’ютері. Поряд із нею стоїть торбинка, набита такою кількістю енергетичних батончиків, що їх вистачило б, щоб пересидіти облогу зомбаків.

— Холс, іди-но сюди, — каже він. — Ти мені потрібна. І це захопи.

Холлі невпевнено входить до кабінету, кидає погляд на Тіну і, схоже, залишається задоволеною побаченим. Обидві дівчинки беруть по одному батончику, що, здається, заспокоює Холлі ще більше. Ходжес і собі бере батончик. Салат, який він з’їв на ланч, неначе провалився в люк місяць тому, а бургера, узагалі, як і не було. Йому й досі іноді сниться, як він заходить до «Міккі Ді»[70] і замовляє все їхнє меню.

— Класно, — каже Барбара, жуючи. — У мене малиновий. А в тебе який, Тінсі?

— Лимонний, — відповідає та. — Дійсно, смачно. Дякую, містере Ходжес. Дякую, міс Холлі.

— Барбс, — говорить Холлі, — а твоя мама як вважає, де ти зараз?

— У кіно, — відповідає Барбара. — На «Крижаному серці»[71] знову, цього разу на версії для співу. Його щодня крутять у «Сімці» вже не пам’ятаю, як довго. — Вона переводить погляд на Тіну, і Тіна змовницьки закочує очі. — Мама казала нам їхати додому автобусом, але нам потрібно повернутися щонайпізніше о шостій. Тіна ночує в мене.

«Це дає нам трохи часу», — думає Ходжес.

— Тіно, я хочу, щоб ти ще раз це все розповіла для Холлі. Вона моя помічниця й розумна людина. Плюс уміє зберігати таємниці.

Тіна знову розповідає свою історію, тепер вона спокійна, тому згадує нові подробиці. Холлі уважно слухає, її аспергерівський тик майже не проявляється, як зазвичай буває, коли вона чимось дуже захоплена. Тільки пальці бентежно рухаються, барабанячи по стегнах, ніби вона набирає текст на невидимій клавіатурі.

Коли Тіна закінчує, Холлі запитує:

— Так, гроші почали надходити в лютому 2010?

— У лютому або березні, — каже Тіна. — Я пам’ятаю, тому що наші батьки тоді постійно чубилися. Папа залишився без роботи… І з ногами в нього було дуже погано… І мама кричала на нього за те, що він курить, рахувала, скільки коштують сигарети…

— Я ненавиджу, коли кричать, — діловито вимовляє Холлі. — Мене верне від цього.

Тіна кидає на неї вдячний погляд.

— А ця розмова про дублони, — вставляє Ходжес. — Вона була до або після того, як рушив грошовий поїзд?

— До. Але незадовго. — Відповідає вона без вагань.

— І п’ять сотень надходили щомісяця, — уточнює Холлі.

— Іноді трохи швидше, тижнів за три, іноді довше. Коли грошей не було більше місяця, батьки починали думати, що це й усе. Одного разу, пам’ятаю, ми чекали тижнів зо шість, і тато тоді ще сказав мамі: «Гарненького потрошку, і на тому спасибі».

— Коли це було? — Холлі подається вперед, очі горять, пальці завмерли. Ходжес обожнює, коли вона така.