Що впало, те пропало

Піт ховає ключі від Залу відпочинку в кишеню до мобільника, потім мчить нагору й дістає портфелі, у яких переносив до будинку записники. Цього разу вони йому потрібні для недалекого перенесення. Він підіймається складаними сходами на горище й складає в них записники (конче обережно, хоч і поспішає). Потім один за іншим спускає портфелі на другий поверх, викладає записники на своє ліжко, повертає портфелі до батьківської шафи, після чого стрімголов кидається вниз, у самісінький підвал. Від усієї цієї біганини він спітнів, і від нього, напевно, смердить, як від мавпятника в зоопарку, але на душ поки що часу немає. Хоча сорочку змінити доведеться. У нього є футболка з емблемою клубу «Ключ»[65], яка ідеально підійде для того, що трапиться далі. «Ключ» постійно займається якимись громадськими роботами.

У підвалі мати зберігає запас порожніх картонних коробок. Піт хапає дві найбільші й повертається нагору, дорогою знову зайшовши до батьківського кабінету, щоб узяти «Шарпі»[66].

Не забудь покласти його на місце, коли будеш повертати ключі, нагадує він собі. Не забудь усе повернути на місце.

Він пакує записники в картонки — усі, крім шести, які все ще сподівається продати Ендрю Халлідею, — і закриває кришки. Маркером пише на кожній великими друкованими літерами: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він дивиться на годинник. Усе йде чудово… Поки Халлідей не прослухав запису на автовідповідачі й не напустив на нього поліцію. Піт не думає, що це станеться, але й виключати таке повністю теж не можна. Це незнайома територія. Перш ніж вийти зі своєї кімнати, він ховає ті шість записників за розхитану дошку у своїй шафі. Якраз вистачило місця, і, якщо все вийде, вони там пролежать зовсім недовго.

Він виносить картонки з гаража і вантажить їх на старий Тінин візок. Вирулює на під’їзну доріжку, згадує, що забув перевдягнутися в клубну футболку й знову біжить нагору. Коли він натягує через голову футболку, приходить думка, від якої холоне серце: записники залишилися на під’їзній доріжці. Речі, які стоять купу грошей, лежать собі без нагляду, вважай, що посеред вулиці, бери — не хочу.

— Ідіот! — лає він себе. — Ідіот, ідіот, сраний ідіот!

Піт кулею летить униз, нова футболка вже прилипає до зіпрілої спини. Візок на місці. Природно. Кому спаде на думку красти картонні коробки з написом «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ»? Отож бо й воно. Але все одно це було нерозумно, є люди, які цуплять усе, що не прибите цвяхами, і це породило ще одне важливе питання: скільки ще дурниць він уже зробив і зробить?

Він думає: «Мені взагалі не слід було влазити в це, я мусив подзвонити в поліцію й віддати всі гроші разом із записниками одразу, тільки-но я їх знайшов».

Але, маючи незручну звичку бути відвертим із самим собою (принаймні майже завжди), він розуміє, що, якби була в нього можливість щось переробити, він все одно зробив би так само, бо тоді батьки були на межі розриву, а він їх надто любив, щоб хоча б не спробувати цьому завадити.