У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
Історик низенько (так само, як я) вклонився; мабуть, він гадав, що дукиня відгукнеться на уклін якимись щирими словами, бо очі в нього заблисли і він розтулив уже рота, але його остудив вигляд дукині Ґермантської. Дукиня з пересадною ґречністю подалася всім тілом, ніби воно було саме по собі, вперед, потім, якимсь дуже точним рухом, випросталася, тоді як погляд її ніби не зауважив, що перед нею хтось стоїть; легким зітханням вона показала, наскільки ніякі, потрапивши на її очі, ми з істориком, а трепетанням ніздрів передала цілковиту байдужість її нічим не поглинутої уваги.
Увійшов невчасний гість і з наївним та палким виглядом рушив просто до маркізи де Вільпарізіс; був то Леґранден.
— Я вельми вам вдячний, пані, що ви зволили мене прийняти, — сказав він, наголошуючи на слові «вельми», — ви зробили старому скитникові рідкісну й вишукану втіху; запевняю вас, що її відголос...
Аж це він побачив мене, і його мов заціпило.
— Я показувала цьому добродієві прегарний портрет дукині де Ларошфуко, дружини автора «Максим», це наша родинна реліквія.
Дукиня Ґермантська, привітавшися з Алісою, перепросила, що не могла цього року, як завжди, побувати в неї.
— Я все про вас знала від Магдалени, — додала вона.
— Вона у мене вранці снідала, — сказала маркіза з набережжя Малаке, рада-радісінька, що маркіза де Вільпарізіс похвалитися тим самим не може.
Тим часом я розмовляв із Блоком. Побоюючись, як би він мені не заздрив, оскільки його стосунки з батьком, як він сам признався, зіпсувалися, я заявив, що він усе-таки щасливіший за мене. Я це сказав йому, щоб розрадити. Але така люб’язність легко переконує людей самолюбних або викликає в них хіть переконувати інших. «Атож, я живу розкошуючи, — врадувано підхопив Блок. — У мене троє братів-товаришів, більше і не треба, чарівна коханка, я щасливий по вінця. Мало до кого зі смертних Батько Зевес такий милостивий». Як на мене, Блокові дуже хотілося похвалитися і викликати в мені заздрощі. Цілком можливо, що в його оптимізмі була якась хіть чудасіювати. Бидно було, що його душа не навертається відповідати загальниками, якими грішать усі: «Так собі, нічогенько!» На моє запитання: «Добре тан-цювалося?» — щодо влаштованого у нього танцювального ранку, на якому я не міг побувати, Блок відповів спокійно і байдуже, ніби йшлося про когось іншого: «Авжеж, славно, краще не буває. Справді чудово».
— Все, що ви розповідаєте, мене страшенно цікавить, — мовив Леґранден до маркізи де Вільпарізіс, — виходить, я мав рацію, днями мені спало, що ви дуже нагадуєте його трепетною влучністю виразу, чимось, що я окреслив би двома суперечними між собою поняттями: короткою навальністю і увічненням зни-комого. Я б залюбки занотував усе, що ви говоритимете цього вечора, але я запам’ятаю і так. Усе, що чується з ваших уст, як говорив, здається, Жубер, пам’яткове. Пані не читала Жубера? О, ви б йому припали до вподоби! Дозвольте мені сьогодні ж надіслати вам його твори, я за честь матиму познайомити вас із цим високим розумом. Він не мав вашої сили, але теж відзначався великою гожістю.
Мені кортіло привітатися з паном Леґранденом, але він усе бокував від мене, мабуть, боячися, щоб я не почув тих лестівочок, які він з вишуканою щедрістю так і сипав маркізі де Віль-парізіс.
Вона з усмішкою знизала плечима, ніби брала усе вжарт, і обернулася до історика:
— А це славна Марія де Роган, дукиня де Шеврез, у першому шлюбі — де Люїнь.
— Любонько! Прізвище де Люїнь нагадало мені про Йоланту; вона приходила до мене вчора; аби ж то знаття, що у вас вільний вечір, я була б по вас послала. До мене явилася сюрпризом пані Рісторі і читала в присутності авторки вірші королеви Кармен Сільви, — диво, та й годі!
«От гадство! — подумала маркіза де Вільпарізіс. — Напевне, вона про це шепталася з пані де Боленкур і з пані де Шапоне».
— Я була вільна, але навряд чи приїхала б, — відповіла вона. — Я чула пані Рісторі за її найкращих часів, а нині вона руїна. До того ж я терпіти не можу віршів Кармен Сільви. Одного разу Рісторі до мене привела дукиню д’Аоста, і вона читала пісню з Дантового «Пекла». Ось у чому вона незрівнянна.
Аліса витримала удар, не здригнувшись. Вона як була, так мармуровою і залишилася. Погляд її був проникливий і порожній, ніс із шляхетним горбочком. Але одна щока лущилася. Легка зелена і рожева рослинність, зовсім якась дивацька, покривала підборіддя. Ще одна зима може її повалити.