У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Історик низенько (так само, як я) вклонився; мабуть, він гадав, що дукиня відгукнеться на уклін якимись щирими словами, бо очі в нього заблисли і він розтулив уже рота, але його остудив вигляд дукині Ґермантської. Дукиня з пересадною ґречністю подалася всім тілом, ніби воно було саме по собі, вперед, потім, якимсь дуже точним рухом, випросталася, тоді як погляд її ніби не зауважив, що перед нею хтось стоїть; легким зітханням вона показала, наскільки ніякі, потрапивши на її очі, ми з істориком, а трепетанням ніздрів передала цілковиту байдужість її нічим не поглинутої уваги.

Увійшов невчасний гість і з наївним та палким виглядом рушив просто до маркізи де Вільпарізіс; був то Леґранден.

— Я вельми вам вдячний, пані, що ви зволили мене прийняти, — сказав він, наголошуючи на слові «вельми», — ви зробили старому скитникові рідкісну й вишукану втіху; запевняю вас, що її відголос...

Аж це він побачив мене, і його мов заціпило.

— Я показувала цьому добродієві прегарний портрет дукині де Ларошфуко, дружини автора «Максим», це наша родинна реліквія.

Дукиня Ґермантська, привітавшися з Алісою, перепросила, що не могла цього року, як завжди, побувати в неї.

— Я все про вас знала від Магдалени, — додала вона.

— Вона у мене вранці снідала, — сказала маркіза з набережжя Малаке, рада-радісінька, що маркіза де Вільпарізіс похвалитися тим самим не може.

Тим часом я розмовляв із Блоком. Побоюючись, як би він мені не заздрив, оскільки його стосунки з батьком, як він сам признався, зіпсувалися, я заявив, що він усе-таки щасливіший за мене. Я це сказав йому, щоб розрадити. Але така люб’язність легко переконує людей самолюбних або викликає в них хіть переконувати інших. «Атож, я живу розкошуючи, — врадувано підхопив Блок. — У мене троє братів-товаришів, більше і не треба, чарівна коханка, я щасливий по вінця. Мало до кого зі смертних Батько Зевес такий милостивий». Як на мене, Блокові дуже хотілося похвалитися і викликати в мені заздрощі. Цілком можливо, що в його оптимізмі була якась хіть чудасіювати. Бидно було, що його душа не навертається відповідати загальниками, якими грішать усі: «Так собі, нічогенько!» На моє запитання: «Добре тан-цювалося?» — щодо влаштованого у нього танцювального ранку, на якому я не міг побувати, Блок відповів спокійно і байдуже, ніби йшлося про когось іншого: «Авжеж, славно, краще не буває. Справді чудово».