У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— Пане, ви хочете писати про дукиню Монморансі? — спитала історика Фронди маркіза де Вільпарізіс тим шорстким тоном, який несамохіть, — а тут ще й давалися взнаки приховане невдоволення, стареча дратівливість і хіть наслідувати сливе хлопський тон давньої аристократії, — потьмарював її надзвичайну ґречність. — Оце-то покажу вам портрет — оригінал лувр-ської копії.

Вона встала й поклала пензлі біля квітів. Хвартушок, який вона надівала, щоб не замазатися фарбами, підкреслив її вигляд майже селючки, якого їй надавали великі окуляри та чепчик на відміну від її вичепуреної служби: камердинера, що підносив чай і тістечка, ліврейного та лакейчука, на якого вона задзвонила, аби освітив портрет дукині де Монморансі, абатиси одного з найславетніших кляшторів східних кресів Франції. Всі повставали.

— Ось що цікаво, — озвалася вона, — у ці кляштори, де наші прабабусі бували абатисами, не допускалося дочок французького короля. То були капітули дуже замкнутого характеру.

— Не допускалося дочок французького короля? Чому? З якої речі? — спитав здивований Блок.

— Тому, що династія французьких королів заплямувала себе мезальянсом.

Подив Блоків зростав.

— Принизила себе мезальянсом? А з ким же?

— Посвоячившися з Медічі, — відповіла маркіза де Вільпарізіс якнайнатуральнішим тоном. — Гарний портрет, еге ж? Чудово зберігся, — додала вона.

— Любонько! — сказала дама, учесана під Марію-Антуанепу. — Пам’ятаєте? Коли я привела до вас Ліспа, він сказав, що це копія.

— Ліст для мене авторитет у музиці, а не в малярстві! Зрештою він був уже рамолік, та я й не пригадую, щоб він говорив щось таке. І зовсім не ви привели його до мене. Я разів із двадцять обідала з ним у княгині де Сайн-Віттгенштайн.