У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

У салоні маркізи Вільпарізіс, так само як у комбрейській церкві, коли вінчалася панна Переп’є, я на превелику силу виявив на гарному і надто людському обличчі дукині Ґермантської те невідоме, що було в її імені, зате я чекав, що, тільки-но вона заговорить, у її словах, завдяки їхньому глибокому, таємничому змістові, я відчую всю питомість, якою наділені середньовічні гобелени або готичні вітражі. Але, щоб не розчарувати мене, промови тієї, що звалася дукинею Ґермантською, мали бути не лише дотепні, гарні й глибокі, а ще й квітнути квітом амаранта, квітом останнього складу її імені, квітом, якого я, на свій подив, не знайшов у її образі, коли вона постала переді мною вперше, і яким я через те наділив її думки. Звісно, маркіза де Вільпарізіс, Сен-Лу та інші люди, люди не дуже великого розуму, вимовляли при мені ім’я Ґермант без усякої врочистосте, ніби прізвище того, хто зараз прийде до них у гості або з ким вони обідатимуть, — вимовляли, десь напевно, не бачачи в цьому прізвищі ні пожовклих лісів, ні сповитої таємницею провінційної глухомані. Але це було, мабуть, з їхнього боку прикидом, схожим на прикид класичних поетів, які не діляться з нами своїми глибокими думками, хоча їх і мають, прикидом, який я намагався наслідувати, якнайпри-родніше вимовляючи «дукиня Ґермантська», ніби це прізвище нічим не відрізнялося від інших. Зрештою всі запевняли, що дукиня дуже розумна, що вона дотепна співрозмовниця і що її гурток чи не найцікавіший; усе це підсичувало мої мрії. Коли мені казали, що її оточують розумні люди, що вона дотепна співрозмовниця, я уявляв собі розум, зовсім не такий, як я знав, навіть не такий, як великі уми, подумки я складав собі її гурток не з таких людей, як Берґотт. Ні, її розум ввижався мені якоюсь незрівнянною властивістю, золотавою, овіяною лісовою прохолодою. Снуючи найрозумніші гадки (у тому значенні, в якому я прикладав слово «розумний» до філософа чи критика), дукиня Ґермантська, може, навіть ще більше розчарувала б мене у моєму сподіванні на те, що вона виявить цю свою одрубну властивість, ніж у щебетанні, коли вона цокотіла про кухарські рецепти чи про опорядження замку, називала імена сусідів або своїх кревних, які мені допомагали уявити її життя-буття.