У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
— Лишенько! Міністри! Пане-брате! — мовила маркіза де Віль-парізіс, звертаючися здебільшого до мого давнього приятеля й підхоплюючи нитку розмови, обірвану нашою появою. — Міністри, кого вони обходили? Я тоді була зовсім маленька, але добре пам’ятаю, як король попросив мого дідуся запросити Деказа на редуту, де батько мав танцювати з дукинею Беррійською. «Зробіть мені цю ласку, Флорімоне», — мовив король. Мій дід недочував, він подумав, що йдеться про де Кастрі, і це прохання видалося йому цілком природним. А як до нього дійшло, що йдеться про Деказа, це його обурило, але він кивнув згідливо і ввечері написав Деказові, благаючи його вшанувати своєю присутністю бал і прийти на тому тижні. Тодішні люди були ґречні, хлопче, госпо-ся не могла вдовольнитися тим, щоб послати візитівку, приписавши від руки: «Філіжанка чаю», або: «Музичне чаювання», або: «Танцчаювання». Політес політесом, але й вибрики були. Пан Деказ запрошення прийняв, але дід тим часом занедужав і редуту було скасовано. Він не переступив волі короля, але на балу в нього Деказ так і не появився... Атож, хлопче, я дуже добре пам’ятаю Моле, що вже був дотепний, він це довів, коли приймали до Академії пана де Віньї, але надто любив розводити церемонії, у мене все ще перед очу, як він у себе вдома іде обідати, а в руці циліндр.
— Ох ця мені доба з її заразливим філістерством! бо тоді ж, мабуть, існував звичай: ходити з циліндром у руці по хаті? — спитав Блок, радий з такої рідкісної нагоди вивідати в очевидця подробиці великопанського побуту минулої доби, тоді як архіваріус, принагідний маркізин секретар, розчулено глипав на неї і ніби казав: «Он вона яка! Всевіда, всюдисуща, на все в неї відповідь, просто диво-жінка!»
— Ба ні, — відповіла маркіза де Вільпарізіс, присуваючи ближче склянку з зозулиними черевичками, щоб знов почати малювати, — таку звичку мав лише Моле. Я ніколи не бачила вдома мого батька з капелюхом, хіба що коли приїздив король, бо король всюди у себе вдома, а господар при ньому тільки гість у своєму власному салоні.
— Аристотель мовить у розділі другому... — вскочив у слово пан ГГєр, історик Фронди, але так уже ж несміливо, що ніхто його не почув. На нього давно вже напали нічниці, а все через нерви, помічних ліків не знаходилося, він навіть не лягав і, ледве дибаючи, виходив з дому, лише як цього вимагала його праця. Нездольний вирушати часто у ці виправи, простенькі для інших, а для нього такі обтяжливі, ніби він щоразу спускався з місця, він з подивом бачив, що чуже життя не вельми надається до того, щоб ці його вихватки завершувалися найбільшим пожитком для нього. Іноді була зачинена бібліотека, куди він вибирався, силоміць змушуючи себе встати і, подібно до велсівського героя, надіти сурдут. На щастя, він застав маркізу де Вільпарізіс удома і збирався подивитися портрет.