У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

— А це от що, — пояснила вона зі смішком, притлумлюваним рештками удаваної злости, — воно відоме всім: шкрабіка — це письменник, тобто той, хто шкрабає пером. Але це огидне слово. Від нього аж канудить, я б так ніколи не висловилася. То він їй брат? До мене це ще не дійшло. А втім, усе так і має бути. Вона так само до всіх лащиться і всіх мавпує. Така сама лабуза і така сама причепа. Тепер я вивела на чисту воду цей рід.

— Сідай, зараз чаюватимем, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермантській. — Обслужи себе сама, тобі нема чого дивитися портрети твоїх прабабусь. Ти не згірш їх знаєш, ніж я.

Маркіза де Вільпарізіс знову вмостилася і взялася до малювання. Усі обступили її; скориставшися з того, я підійшов до пана Леґрандена. Не бачачи нічого негожого в тім, що він нині у маркізи де Вільпарізіс, я сказав, не здаючи собі справи, що мої слова для нього дошкульні і що він може подумати, ніби йому дошкуляють навмисне:

— Оскільки і вам захотілося завітати до цього салону, я почуваюся майже розгрішеним.

Пан Леґранден виснував із цих слів (так принаймні він відгукнувся про мене через кілька днів), що я всесвітнє зле ледащо, яке розкошує тим, щоб комусь докучати.

— Вам годилося б бодай із ґречности спершу привітатися зі мною, — не подаючи руки, відповів гострим, брутальним тоном, якого ніколи раніше я від нього не чув і який, нібито нелогічний до його звичайної мови, одначе зраджував його душу щиріше і повніше. А все тому, що поклавши собі раз і на все приховувати деякі свої почуття, ми відвикаємо від того, як їх передати. Аж це у нас починає ревіти незнаний • мерзенний звір, і це виття іноді жахає того, хто чує це мимовільне, еліптичне і майже нездоланне звіряння в ваді чи в гріху; воно лякає так, як лякало б несподіване, пересічне і химерне признання злочинця, нездоль-ного довше приховувати, що він убійник, хоча ми його ні в чому не винуватимо. Певна річ, я добре знав, що ідеалізм, навіть суб’єктивний, не заважає великим філософам бути ласогубами чи штурмувати крісло в Академії. Але, сказати по щирості, Леґранден даремно так часто нагадував, що він чужопланетянин, бо всі конвульсивні вияви його гніву чи ґречности плинули з бажання добре влаштуватися в цьому світі.

— Природно, коли мене двадцять разів намагаються кудись затягти, — стиха додав він, — то я хоч і вільна птаха, а проте не можу чинити по-хамському.

Дукиня Ґермантська сіла. Супутній її іменню титул і нерозлучне з її особою герцогство стелили довкола пуфа, на якому вона сиділа, затінок і наповнювали салон ряснолистою золотою свіжістю ґермантських лісів. Мене тільки дивувало, що це лісове побратимство уже не читається на її обличчі, на ньому нічого рослинного не відчувалося, хіба що почервоніння щік, на яких, здавалося, мав красуватися герб Ґермантів, було слідом (але не образом) довгих прогулянок верхи на свіжому повітрі. Згодом, коли я збайдужів до дукині, я вивчив багато її рис, зокрема (поки що я називаю лише такі, звабу яких я відчував уже тоді, але не здолав би її визначити) очі, де, як на картині, було впіймане блакитне небо французького полудня, чисте, ясне, навіть як полудень був не сонячний, і голос — надтріснутий, перші звуки якого зривалися в хрип, майже вульгарний, але в якому розтікалося, як по східцях комбрейської паперти або по цукерні на ринку, ледаче, оліїсте золото провінційного сонця. Але того вечора я нічого не розрізняв; палюча моя увага випаровувала ту дещицю, яку я встигав зібрати і в якій міг би знайти щось від імені Ґермант. У кожному разі я казав собі, що саме цю жінку і величають усі дукинею Ґермантською; що саме це тіло несе в собі незбагненне життя, назване її іменем; воно ввело її в коло нових істот, у той салон, який оточував її звідусіль і де вона викликала таку бурхливу реакцію, що там, де обривалося її життя, мені ввижалося якесь вирування на кресах: в обводі, який малював на килимі поділ її голубої шовкової спідниці, у ясних її зіницях, у точці перетину її клопотів і спогадів, повних незбагненних думок, погордливих, утішних, цікавих, з образами зовнішніх образів, які в них відбивалися. Мабуть, я був би не такий збурений, якби спіткав її у маркізи де Вільпарізіс на вечорі, а не на «журфіксі», на «чаюванні», яке є для жінок лише короткою зупинкою під час їхнього виходу, на рауті, де вони появляються, не скидаючи капелюшка, приносять із собою до анфілади віталень вуличне повітря і відкривають ширший вид на передвечірній Париж, ніж високі, настіж розчинені вікна, куди вривається стукіт коліс.