У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона
- Автор: Пруст Марсель
- Серия: У пошуках утраченого часу #3
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: «Золоті ворота»
- ISBN: 978-966-2246-12-4
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона». Краткое содержание книги:
У романі «Ґермантська сторона» зображено звичаї вищого світу. Життя світських левів і левиць не таке вже й райдужне, як здається на перший погляд, позаяк представники цього прошарку суспільства постійно носять маски, грають відведені їм ролі навіть тоді, коли це нікому не потрібно. «Ґермантська сторона» — це книга про поезію снобізму, відчуту вразливою душею молодика, який ступив на «потертий коцик» палацу Ґермантів.
— Я думала, що застану тут Базена, він збирався до вас, — мовила дукиня Ґермантська до тітки.
— Я вже не бачила твого чоловіка кілька днів, — уражено і квасно відповіла їй маркіза де Вільпарізіс. — Зовсім не бачила, а може, лише разочок після твого премилого жарту з наказом ознаймити себе як шведську королеву.
Замість усмішки дукиня закусила губу так, ніби хотіла вгризтись у вуалетку.
— Учора ми обідали з нею у Бланш Леруа, ви б її не впізнали, вона роздобріла — я певна, що це хвороба.
— Я саме казала панству, що вона скидається на жабу.
Дукиня Ґермантська пустила якийсь хрипкий звучок, знак,
що вона сміється для годиться.
— Мені й забулося, що то я зробила таке порівняння, — але в такому разі це жаба, яка зуміла порівнятися з волом. А втім, це не зовсім так, бо вона тільки черевата, це радше жаба при надії.
— Гм! Химерний образ, — мовила маркіза де Вільпарізіс, у душі горда на дотепність сестрениці.
— Але головне, що вона химерниця, — підхопила дукиня Ґермантська, з іронічним притиском на знайденому нею епітеті, як це вчинив би Сванн, — я-бо ні разу не бачив породільниці жаби. У кожному разі ця жаба, яка, зрештою, не домагається короля, — в такі жирухи вона пошилася, повдовівши, — обідатиме в нас на тому тижні. Я їй сказала, що про всяк випадок попереджу вас.
Маркіза де Вільпарізіс щось муркнула під ніс.
— Мені відомо, що позавчора вона обідала в дукині Мекленбурзької, — додала вона. — Був там Ганнібал де Бреоте. Потім він приходив до мене і переповідав, і, мушу визнати, дуже дотепно.
— На цьому обіді був хтось, хто більший дотепник за Баба-ла, — озвалася дукиня, бажаючи підкреслити цим здрібнілим ім’ям свою близиню з де Бреоте-Консальві. — Це Берґотт.
От уж зроду не думав, що Берґотта можна назвати дотепником; ба більше, як на мене, він належить до інтелігентної верстви, та й край, тобто, він незмірно далеко від таємничого царства, яке я узрів за пурпуровими фіранками ложі-бенуару, де пан Бреоте розважав дукиню і чудасійничав з нею мовою богів, провадив непомисльну розмову сен-жерменців. Це порушення рівноваги, те, що пан де Бреоте віддає перевагу Берґоттові, зажурило мене. Але ще тяжче я став побиватися, що ховався від Берґотта на виставі «Федри» і не підійшов до нього, коли почув, як дукиня Ґермантська мовить до маркізи де Вільпарізіс.
— Ось із ким я мрію познайомитися, — призналася дукиня, — у неї завше, як у мить духовного піднесення, було видно, як приплив цікавости до світил культури зударясться з одпливом аристократичного снобізму. — Це була б для мене така втіха!
Отакої: якби поряд зі мною сидів нині Берґотт, чого я міг легко домогтися, але що, як мені здавалося, знизило б мене в очах дукині Ґермантської, то потім вона, десь-найпевніш, запросила б мене до ложі й попросила привести до неї на сніданок великого письменника.
— Здається, він був не дуже привітний; його відрекомендовано дукові Кобурзькому, а він йому на відповідь нічичирк. — Дукиня Ґермантська підкреслювала цю цікаву рису так, ніби оповідала, як китаєць сякається в папір. — Він ні разу не сказав йому «ваша високість», — додала вона, очевидно, вражена цією подробицею не менше, ніж коли б протестант на аудиєнції у папи відмовився вклякнути перед його щасливістю.