У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Маю, — поліз Янчук до кишені.
— Дай, я його скопіюю і пошлю з тобою комісарові твоєї частини із проханням тобі допомогти... Думаю, нам таки вдасться хоч щось зробити, якщо не на семінар, то хоч на сесію таки попадеш, — повернув він виклик Петрові і змовк.
Янчук не міг говорити, оглушений почутим. Мов у страшному сні, для нього стало чорним не лише небо, а й сонце, він летів безоглядно в якусь безодню, не маючи змоги хоч за щось зачепитися, щоб затриматись.
— В опікунстві, гадаю, тобі найкраще довіритись бабі Сарі Фанштейн та її онукові, як найближчим... Та й дров попиляних у двір слід завезти на пару зим, дві чи й три півторатонки, бо сама дівчина з тим не справиться, — на мить Фіма Йосипович вийшов з кабінету і повернувся з нарядом. — Ось маєш, на п'ять кубометрів, у лісництво. Їдь туди саньми, а я подзвоню начальникові, щоб тебе забезпечили вже сьогодні. Завтра зайдеш до мене і поінформуєш, як ідуть справи, — Дейч виводив Петра зі ступору. — Мусиш впоратися належно, не тратячи голови...
Яків погнав Зірку в лісництво, як на пожежу, а через якийсь час привіз Янчука назад у санепідінспекцію, де Петро, закрившись у кабінеті й попросивши Віру нікого до нього не пускати, написав Лесі повного розпачу листа, після чого поїхав із Яковом додому, завізши листа комендантові гуртожитку для передачі дівчині, як та вернеться з канікул. Вдома були саме вчасно — встигли відкрити браму для першої машини, що привезла порізані дрова. Скидали їх утрьох — із Яковом та водієм машини, і Янчук подумки дякував Фімі Йосиповичу, що подбав про нього, сам би собі він не зарадив.
Ввечері повернулася з роботи Ліда. Нічого не розуміючи, вона взялася носити дрова із заваленого двору та складати їх у другій половині хати. Пізніше у двір вступила баба Сара. Вияснивши у Петра, в чому справа, вона вгарювала Льову допомогти перенести й поскладати дрова вже з останнього рейсу, а сама пішла в хату готувати вечерю.
Як зовсім стемніло, при вечері з горілкою для чоловіків Петрові таки вдалося вговорити бабу Сару бути Ліді опікункою по документах, а Льову — просто по-сусідськи, після чого він поїхав із Яковом на свою квартиру в Соснівку. Там Янчук поскладав і пов'язав у вузли всі книги й конспекти та приготував решту особистих речей, які за домовленістю Яків наступного ранку мав перевезти Зіркою до Ліди. На ніч Петро пішов до Югини Костівни — без попередньої домови.
Гончак нічого не знала про останні події і прийняла його радо, хоч і була здивована, як його пізнім приходом, так і порушенням його ранішньої обіцянки. Запропонувала вечерю, але відчувши, що Янчук якийсь напружений, запросила прийняти ванну і зголосилася бути йому лазницею. Петро прийняв запрошення і швидко переконався, що й тут Югина Костівна була добре вишколена — мала свою філософію і свої прийоми. Не зволікаючи, Янчук оповів їй про свою трагедію.
— Без сумніву, у твоїй оцій біді, — палко відреагувала Югина, — і я завинила, нагрубивши тому вовкулаці в енкаведе. Він тоді, паскуда, крикнув мені в спину, що я ще пошкодую. Боже-Боже! Чим себе підпирає і ким оточує сьогодні моя партія! Брудними розбещенцями, ожирілими призначенцями, похітними чваньками, гнітителями народу і свавільцями від влади! Став пандемічним масштаб їх злочинів, недосяжна для розуму їх люта жорстокість! Тримають народи у проваллях між словом і ділом у всіх сферах буття! Злочинство стало мірилом мужності, совісті й героїзму, слухняність і уклінність — хребтом ідеології! І чим це самоїдство може скінчитися? На нього треба Христа, який би вигнав фарисеїв із храму життя та повів людей до справжніх волі й рівності! — Гончак була повного злоби, щиро співчуваючи Янчукові, розуміючи, що причина його нещастя — Рижов, який у білій гарячці вже й людську подобу втратив. — Я за шість років життя у дядька та навчання в інституті всього набачилася, але про те, що пройшла й відчула тут особисто, і не здогадувалася! Попрошу дядька сповістити про це все Микиту Сергійовича, або й сама напишу Ніні Петрівні, адже я бувала в них, чи й Сергієві, Льові, Раді та Юлі, адже я дружила з ними до переїзду в Київ! — нахвалялася в гніві. — Чи ж мислимо, щоб розтлінний паскуда через таких же негідників, шалено пойнятих пильністю, домігся наряду аж від Кирпоноса?! Адже він кидає тінь і на самого Микиту Сергійовича!
— А хіба він про те все не відає? — обізвався приголомшений Петро, згадавши, що саме для наведення порядку і виправлення збочень Хрущов був присланий Сталіним в Україну.
— Аж про таке, думаю, не відає... Ні, для його родини сталінські цитати не були показниками розуму, швидше безуму. Я в цьому певна! Зрушень по фазі, як в електриці, я в них не помітила, — врешті змовкла Югина.
Вдосвіта коханці попрощалися — і тілами, й душами...
У Петра було безліч роботи, на яку йому лишалося трохи більше доби.
Вже вранці він подзвонив до Ріти Генріхівни Шмідт, сповістивши про все, що сталося, попросивши її згоди на призначення замість себе Клари Гнатівни Жужі, як головного розпорядника в санінспекції, і наголосивши, що його заклик до армії є результатом старань геть здеградованого Рижова, який, хай і номінально обіймає посаду, компрометує всю службу. Пізніше Янчук поговорив телефоном із самим Корнієм Юхимовичем Саримою, який запевнив його, що по відбутті служби в армії за ним зберігається місце й посада в курортоуправлінні.
Підвечір, здавши ключі від квартири, Петро прийшов до Ліди, заставши там Югину Костівну, як неформальну опікунку, що саме привезла Ліді в подарунок нову швейну машинку. Повечеряли всі у баби Сари... Проводжаючи Югину, Янчук дізнався, що вона з Лідою, Віра Коляд і Клара Гнатівна Жужа домовилися прийти завтра до військкомату, щоб провести його. Із Гончак Петро попрощався біля Борисового дому. Тету Пашу Петро попросив хоча б зрідка навідувати Ліду, а через Бориса таке ж прохання переказав Василеві Григорашу з Надійною. Побачення з Аркадієм П'юро і Романом Дорошенком та Оксаною, що все побралися, він полишив на ранок...
Яким же приголомшливим було здивування Янчука наступного ранку, коли він навідав після Романа Аркадія, що виявився також покликаним у військкомат. П'юро знав ще про чотирьох черкасців, які також викликалися на допити слідчим і не згодилися співпрацювати з органами. Знав він і більше, та не спішив ділитися в горі. З тим і розійшлися до зустрічі...
Петро попрощався з Лідунею, Югиною, Вірою, Кларою Гнатівною, Яковом та ще кількома жінками із санінспекції курорту в той час, як решту «допризовників» проводжали лише поодинокі родичі. Але така відмінність не компенсувала Петрові відсутності Лесі, за якою голосили й лементували його душа і все його єство...
Ридала лунким скрипом морозна дорога, коли всі шестеро у супроводі комвідділку — бійця місцевого гарнізону із планшетом через плече — спішно йшли строєм до вокзалу. Той стрій — із особливо вдоволеним своєю роллю командиром у довгій незграбній шинелі з двома трикутничками в петлицях, у суконній шапці-вушанці та жалюгідних обмотках над черевиками — на рідних заінеєних вулицях мав такий гнітючий вигляд, що у тих, хто його проводжав, завмирало серце. Додавало сумоти усім і низьке сіре небо, що ніби спустилося на верхи дерев і дахи будинків. Загальну журбу не могли розбурхати і крики паровозу на вокзалі, коли «допризовники» зайшли у вагон і поїзд зі скрипом зрушив із місця та, поволі набираючи розгону, покотився в бік Дніпра, відриваючи від рідних місць оступорену купку майбутніх бійців...
Петро ще довго бачив сльози на очах Ліди, Югини й Віри, коли ті прощалися з ним на пероні... Пам'ять берегла те все, що лишилося позаду, як на острові щастя, — Лесю, із якою навіть не зміг попрощатися, і університет, куди хтозна чи зможе ще поїхати... Розумів, що він не є звичайним «допризовником», а злочинцем, хоча жодних злочинів і не вчиняв...