Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавничий дім «КОМОРА»
- ISBN: 978-617-7286-05-8
- Переводчик: Оксана Стефановна Забужко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього». Краткое содержание книги:
Після Чорнобиля... На виставці дитячих малюнків: ходить чорним весняним ланом бусол... І підпис: «Буслові ніхто нічого не сказав». Це — мої почуття тоді. І була робота. Щоденна робота... Ми їздили по області, брали проби води, проби землі — й відвозили до Мінська. Дівчата наші бурчали: «Гарячі пиріжки возимо». Ні тобі захисту, ні спецодягу. Сидиш на передньому сидінні, а за плечима зразки — «світяться». Складали акти для захоронення радіоактивного ґрунту. Землю в землі ховали... Нове людське заняття... ніхто його збагнути не міг... За інструкцією захоронення належиться проводити з геологічною розвідкою, щоб глибина залягання ґрунтових вод була не більш як чотири-шість метрів, а глибина захоронення невелика, стіни й дно котловану вимостити целофановою плівкою. Так то в інструкції, а в житті, розуміється, по-своєму. Як завжди. Ніякої геологорозвідки. Тицьнуть пальцем: «Тут копай». Екскаваторник копає. «То на яку глибину копали?» — «А чорт його знає! Вода проступила, я кинув». Бухали просто в ґрунтові води...
От кажуть: святий народ, злочинний уряд. Я вам потім скажу, що я про це думаю... Про народ наш і про себе...
Найбільше відрядження я мала в Краснопольський район, той, я вже казала, що най-най. Щоб запобігти змиванню радіонуклідів із полів у річки, належалося знов-таки чинити за інструкцією: проорати подвійні борозенки, проміжок — і ще раз подвійні борозенки, і далі в таких самих інтервалах. Мені треба проїхатися вздовж усіх малих річок. Перевірити. До райцентру добираюся рейсовим автобусом, а далі, ясна річ, треба машини. Іду до голови райвиконкому. Голова сидить у себе в кабінеті, обхопивши голову руками: плану ніхто не знімав, структури сівозміни не рушив, як сіяли горох, так і сіють, хоч знають, що горох найбільше вбирає радіацію, як узагалі всі бобові. А там подекуди сорок кюрі й вище. Йому не до мене. Із дитсадків порозбігалися кухарі й медсестри. Діти голодні. Зробити операцію апендициту — треба везти людину «швидкою» в сусідній район, шістдесят кілометрів по дорозі, як пральна дошка. Усі хірурги поїхали. Яка машина?! Подалася я до військових. Молоді хлопці, по півроку там відгаратали. Тепер хворіють несамовито. Дали мені в розпорядження бетеер із екіпажем, навіть не бетеер, чекайте, а беердемку, як вони її звали (БРДМ) — розвідувальна машина з кулеметом. Я дуже шкодувала, що не сфотографувалася на ній. На панцирі. Знов-таки — романтика. Прапорщик, що на тій машині командував, весь час з’єднувався з базою: «Сокол! Сокол! Продолжаєм работу». Їдемо... Шляхи наші, ліси наші, а ми — на бойовій машині. Стоять під парканами жінки. Стоять і плачуть. Останній раз вони цю техніку бачили під час Вітчизняної війни. І в них страх, що війна почалася.
За інструкцією в тракторів для проорювання тих борозен кабіна має бути захищена, герметизована. Я бачила такий трактор, кабіна, справді, герметична. Трактор стояв, а тракторист лежав на траві, перепочивав. «Ви з глузду з’їхали? Хіба вас не попередили?» — «Дак я ж голову кухвайкою накрив», — відповідає. Люди не розуміли. Їх весь вік полохали, готували до атомної війни. А не до Чорнобиля...
Місця там гарні неймовірно. Ліс зберігся не саджений, а справжній. Правічний. Зміясті річечки, у них вода кольору чаю й прозора-прозора. Зелена трава. Люди в лісі перегукуються... Для них це природно, це як уранці до себе в сад вийти... А ти вже знаєш, що все це отруєне — гриби, ягоди. Білочки в ліщині бігають...
Трапилася нам бабка:
— Дітки, а молочко од свеї коровки можна пить?
Ми очі в землю, у нас наказ — дані збирати, але з населенням тісно не контактувати.
Першим зметикував прапорщик:
— Бабулю, а скільки вам год?
— Да вже за вісімдесят, а мо’, й больш. Документи в війну згоріли.
— Ну тоді пийте.
Селян найбільше шкода, вони потерпіли безневинно, як діти. Бо Чорнобиль не селянин вигадав, у нього з природою свої стосунки — довірливі, не загарбницькі, як і сто літ тому, і тисячу. Як у божистому задумі... І вони не розуміли, що сталося, вони хотіли вірити вченим, усякому письменному, як священикові. А їм торочили: «Все гаразд. Нічого страшного. Тільки мийте руки перед їдою». Я збагнула, не зразу, а кілька років потому, що ми всі співучасники... Злочину... (Мовчить).