Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Я боюся дощу — от що таке Чорнобиль. Снігу боюся. Лісу. Хмар боюся. Вітру... Так! Звідки дме? Що несе? Це не абстракція, не умовивід, а особисте почування. Чорнобиль... Він у мене в домі... У найдорожчій для мене істоті, у синові моєму, який народився навесні вісімдесят шостого... Він хворий. Тварини, навіть таргани, вони знають, скільки й коли родити. Люди так не вміють, Творець позбавив їх дару передчувати. Недавно в газетах оприлюднили, що дев’яносто третього року тільки в нас, у Білорусії, жінки зробили двісті тисяч абортів. Головна причина — Чорнобиль. Ми вже всюди живемо з цим страхом... Природа немов згорнулась, чекаючи. Вичікуючи. «Горе мені! Куди подівся час?» — вигукнув би Заратустра.

Я багато розмірковував. Шукав сенсу... Відповіді... Чорнобиль — це катастрофа російської ментальности. Ви над цим не замислювалися? Звичайно, я згоден, коли пишуть, що то вибухнув не реактор, а вся попередня система вартостей. Але в такому тлумаченні мені чогось бракує...

Я б радше говорив про те, про що першим сказав Чаадаєв — про нашу ворожість до прогресу. Про нашу антитехнологічність, антиінструментальність. Придивіться до Європи. Від доби Відродження почавши, вона живе під знаком інструментального ставлення до світу. Розумного, раціонального. Це пошана до майстрового, рукомесника, до інструменту в нього в руках. Є чудове оповідання у Лєскова — «Залізний характер». Що це таке? Російська вдача — «авось да нєбось». Лейтмотив російської теми. Німецький характер — ставка на інструмент, на машину. У нас... У нас? З одного боку — спроба подолати, приборкати хаос, з іншого — наша рідна стихійність. Поїдьте куди завгодно, ну, наприклад, у Кіжі, і що ви почуєте, про що з гордістю вигукне кожен екскурсовод? Що цей храм збудовано сокирою та ще й без жодного цвяха! Замість збудувати порядну дорогу, підкуємо блоху Віз грузне колесами в багнюці, зате жар-птицю держимо в руках. Друге... Я думаю... Так! Це розплата за швидку індустріалізацію після революції. Після Жовтня. За стрибок. Знов-таки, на Заході — прядильна доба, мануфактурна... Машина й людина рухалися, змінювалися разом. Формувалася технічна свідомість, мислення. А в нас? Що в нашого мужика на його власному обійсті, крім рук? Досі! Сокира, коса, ніж — і все. На цьому ввесь його світ тримається. Ну, ще лопата. Як руський чоловік із машиною розмовляє? Тільки матом. Або довбнею, копняком. Він її не любить, машини, ненавидить, зневажає насправді, він не сповна свідомий того, що має в руках, яка це сила. Я десь читав, що робітничий персонал атомних станцій часто називав реактор каструлею, самоваром, керогазом. Конфоркою. Тут уже є гординя: на сонці спряжимо яєшню! Серед тих, хто працював на Чорнобильській станції, багато селюків. Удень вони на реакторі, а ввечері в себе на городах або в батьків у сусідньому селі, де картоплю садять іще лопатою, гній розкидають вилами... Викопують урожай також руками... Їхня свідомість існувала в цих двох перепадах, двох епохах — кам’яній і атомній. У двох епохах. Людина постійно коливалася, як маятник. Уявіть собі залізницю, яку проклали блискучі інженери-шляховики, мчить поїзд, а за машиністів — учорашні візники. Фірмани. Це фатум Росії, мандрувати в двох культурах. Між атомом і лопатою. А технологічна дисципліна? Для нашого народу вона — частина насильства, колодки, кайдани. Народ стихійний, свавільний. Завжди марив не про свободу — про вольницю. Для нас дисципліна — це репресивний інструмент. Щось є особливе в нашому невігластві, щось близьке до невігластва східного...