Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Наступного дня Джо, усе ще почуваючись переповненим душевністю, купив трохи бензину і поїхав на своєму старому «Франкліні» до Фремонту, де запаркувався на стоянці перед цехом компанії «Молочні та хлібобулочні вироби «Золоте правило». Він опустив скло і чекав, намагаючись насолодитись багатим запахом хліба, що випікається, але занадто нервував, щоб дійсно смакувати ним. Незабаром після полудня люди, одягнені в біле, висипали з будівлі та почали розсідатися на газоні, відкриваючи ланч-бокси. Трохи пізніше з’явилися кілька чоловіків у темних комбінезонах, і Джо відразу помітив свого батька. Зростом 1.89 метра, він був, без сумніву, найвищим чоловіком у групі. Він, здавалось, нітрохи не змінився. Навіть його робочий комбінезон був схожий на той, що він завжди носив колись на фермі в Секвімі. Джо виліз із машини і побіг через вулицю.
Гаррі підняв очі, побачив, що він іде, і застиг на місці, притискаючи до себе ланч-бокс. Джо простягнув руку і сказав: «Привіт, тату».
Вражений, Гаррі нічого не відповів, але взяв руку сина. Пройшло 5 із половиною років, відколи він бачив Джо. Він більше не був худою дитиною, яку той залишив колись у Секвімі. Гаррі мусив задуматись. Джо прийшов, щоб протистояти йому чи щоб пробачити його?
«Привіт, Джо. Чудово тебе бачити».
Удвох вони перетнули вулицю і залізли на передні сидіння «Франкліна». Гаррі розгорнув бутерброд із салямі і мовчки запропонував половину його Джо. Вони почали їсти, а потім, після довгого, незручного мовчання, і розмовляти. Спочатку Гаррі говорив переважно про обладнання в пекарні — величезні печі, міксери для тіста та флот автофургонів для доставки, які він обслуговував. Джо не спиняв батькову розповідь із численними подробицями, не надто зацікавлений, але насолоджуючись знайомим звуком його гучного, глибокого голосу — голосу, який розказав йому так багато історій, сидячи вночі на східцях хатини на золото- та рубіновидобувній шахті, голосу, що навчив його так багато, коли вони вовтузились із машинами ще в Секвімі або шукали дерева з бджолиними дуплами в лісі.
Коли Джо, нарешті, почав говорити, він засипав батька питаннями про своїх зведених братів і сестер. Як поживає Гаррі-молодший? Чи справляється він із навчанням після нещасного випадку зі свинячим жиром? Наскільки виріс зараз Майк? Як справи у дівчат? Гаррі запевнив, що усім їм ведеться добре. Запала довга пауза. Джо запитав, чи зможе він заскочити, щоб побачити їх. Гаррі опустив очі додолу на свої коліна і сказав: «Я так не думаю, Джо». Глибоко всередині живота Джо щось поставало — гнів, розчарування, образа, він не був упевненим, що саме, але це було давнім, знайомим і болючим відчуттям.
Але згодом, після чергової паузи, Гаррі додав, не дивлячись на сина: «Проте іноді ми з Тулою виходимо на невеличкі екскурсії. Нікого не буде вдома, крім дітей». Він подивився у вікно, ніби відсторонюючись від того, що тільки-но сказав. Він, здавалося, видихнув із полегшенням — Джо не збирався розпитувати його про той жахливий вечір у Секвімі, коли вони залишили його самого.
Існує певна річ, яка часом відбувається в академічному веслуванні, яку важко досягти і складно визначити. Багато навіть переможних екіпажів ніколи не досягали її. Інші досягали, але не могли підтримувати її. Вона називається «резонанс». Він відбувається тільки тоді, коли всі 8 гребців веслують так досконало в унісон, що не існує жодного руху будь-кого з них поза синхронізацією з рухами усіх інших. Це полягає не тільки в тому, що весла входять у воду і виходять із неї точно в одну і ту ж мить. Шістнадцять рук мають почати гребти, шістнадцять колін мають почати згинатися і розгинатися, вісім тіл мають почати ковзати вперед і назад, вісім спин мають зігнутись і випрямитись одночасно. Дія кожної хвилини — кожен легкий поворот зап’ястя — мають бути точно віддзеркалені кожним веслярем, від одного кінця човна до іншого. Тільки тоді човен продовжуватиме плисти безперешкодно, плавно і граціозно між помахами весел. Тільки тоді прийде відчуття, ніби човен є частиною кожного з них, рухаючись ніби сам собою. Тільки тоді біль повністю поступиться захвату.