Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна
- Автор: Браун Дэниел Джеймс
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-36-4
- Переводчик: Любовь Пилаева
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна». Краткое содержание книги:
Друга переносить нас до Німеччини, де Гітлер уже задумав свій найстрашніший план — Другу світову Перш ніж розв’язати війну, він прагне приспати ворога — показати, що Німеччина гостинна, вільна і мирна держава. Задля цього керівництво країни вирішує провести Олімпійські ігри 1936 року, куди, у складі збірної США з веслування, потрапляють наші герої.
Створена на основі реальних подій, книга розповідає про дружбу, вірність і відчайдушну боротьбу добра та зла. А головне — проводить паралелі з сучасним світом, змушує замислитись над тим, що подібний сценарій може повторитися, або навіть вже повторюється, сьогодні.
Ульбріксон знав, у чому справжня проблема. Він завалив свій журнал міріадами технічних помилок, які спостерігав: Ранц і Хартман усе ще не ослаблювали захват руками в потрібний момент гребка; Грін і Хартман захоплювали воду занадто рано; Ранц і Лунд захоплювали її запізно; і так далі. Але реальна проблема полягала не в накопиченні незначних помилок. Ще в лютому він прокоментував для Джорджа Варнелла із «Сіетл Таймс», що «є більше хороших індивідуальних хлопців у команді цього року, ніж у будь-якій, котру я колись тренував». Основна проблема, насправді, полягала в тому, що він був змушеним вжити це слово «індивідуальних» у реченні. Було занадто багато днів, коли вони веслували не як екіпажі, а як човни, заповнені індивідуумами. Що більше він сварив їх за особисті технічні недоліки, навіть коли закликав працювати єдиною командою, то більше хлопці, здавалося, поринали у свої власні окремі й деколи зухвалі маленькі світи.
Негода, що атакувала Сіетл із жовтня минулого року, нарешті, припинилася, хоча й налетіла на місто наприкінці весни, 21 березня, сніжною заметіллю на додачу. Тепле сонце 2 квітня розпустило промені над озером Вашингтон. На території кампусу студенти вийшли із затхлості бібліотеки «Саззалло» і вогкості їхніх орендованих кімнат, насторожено кліпали й озирались у пошуках місця, щоб розтягнутися на траві. Хлопці виходили на вулицю в спортивних сорочках і білих туфлях уперше з минулого літа. Дівчата почали носити квітчасті спідниці і короткі шкарпетки. Безліч вишень у дворі університету розквітла. Дрозди стрибали по траві, схиляючи голівки і прислухаючись до ворушіння хробаків. Перші фіолетово-зелені ластівки цього року кружляли серед шпилів бібліотеки. Сонячне світло струменіло через вікна в класи, де викладачі читали лекції, запинаючись, коли задивлялися на умите сонцем студмістечко.
На човновій станції хлопці з екіпажів познімали свої футболки і простягнулись на рампі, гріючись, як гнучкі білі ящірки на сонці. Сторож складу каное відзначив раптовий попит на ці судна, усі з яких орендувались парами хлопець-дівчина. «Дейлі» вийшла із заголовком: «Кампус сп’янів від напливу закоханих голубків».
Джо і Джойс були серед перших, хто орендував каное. Джойс усе ще жила і працювала в будинку судді та ненавиділа свою роботу дедалі більше з кожним прожитим днем. Джо подумав, що розважить її, витягнувши на воду. Коли він знайшов її, дівчина сиділа на галявині перед бібліотекою в літній сукні та базікала з кількома подругами. Він узяв її за руку і потягнув униз до складу каное. Там він зняв сорочку, допоміг їй залізти в човен і жваво повеслував через Косу. Він повільно прокладав шлях серед зеленого простору плаваючого листя латаття і хаток бобрів на південному боці затоки Юніон, поки не знайшов місце, що йому сподобалося. Тоді він залишив човен у дрейфі.
Джойс сиділа, випроставшись, на носі, проводячи рукою по воді та гріючись на сонці. Джо простягнувся, наскільки зміг, на кормі, дивлячись на прозоре блакитне небо. Час від часу квакала жаба і гепалась у воду, стривожена повільним наближенням човна, що дрейфував. Сині бабки зависали над головою, сухо стрекочучи крилами. Червонокрилі дрозди фиркали і чіплялись за очерет, що ріс уздовж берегової лінії. Заколисаний тонким розгойдуванням каное, Джо почав занурюватися в сон.
Поки хлопець спав, Джойс сиділа на носі, вивчаючи обличчя юнака, якому віддала своє серце. Він став ще гарнішим ніж у школі, а в такі моменти, коли він був повністю розслаблений, його обличчя і скульптурно виліплене тіло були настільки наповнені спокоєм і грацією, що нагадали Джойс древні мармурові статуї грецьких атлетів, які вона нещодавно вивчала на своїх заняттях з історії мистецтва. Дивлячись на нього такого, вона думала: важко повірити в те, що він коли-небудь зазнавав важких часів.
Гладкі моторні човни із червоного дерева проносились повз них із ревом на шляху від озера Вашингтон до Коси. Студентки в купальниках сиділи на задніх палубах, махаючи, коли проминали їх. Широкі кільватери катерів піднімали хвилі серед латаття і різко вертіли каное з боку в бік, змусивши Джо прокинутись. Він усміхнувся Джойс, що радісно сяяла до нього з носа човна. Він сів, потряс головою, щоб прояснити розум, вийняв свою гітару з пошарпаного старого футляра й почав співати. Спершу він заспівав пісні, які він і Джойс разом співали в шкільному автобусі колись у Секвімі — смішні, безтурботні пісеньки, які змусили обох сміятися, і Джойс знову радісно приєдналася до нього, як і тоді.
Згодом Джо перейшов на ніжні, повільні, солодкі пісні про кохання, і Джойс притихла, уважно слухаючи, щаслива по-іншому, на більш глибокому рівні. Коли Джо перестав грати, вони говорили про те, як буде, коли вони одружаться та матимуть будинок і, можливо, дітей. Вони розмовляли щиро, безперервно, без перепочинку і без відчуття часу, що минав, поки сонце не почало тонути за пагорбом Капітолію, і Джойс стало холодно в її легенькій сукні. Джо доправив їх назад до університетського боку затоки і допоміг їй вийти з човна. Це був день, котрий вони обоє добре пам’ятатимуть до самої старості.