Аецій, останній римлянин

Дорога від церкви Святої Агати до розкішної вілли, яку три побожні вдови з вельможного роду Павлинів дарували Боніфацію одразу ж після прибуття з Африки, прагнучи так ушанувати його ревність у вірі, була зазвичай довгою і втомливою. Але того дня Пелагія, яку несли в лектиці чотири привезені з її рідних сторін нумідійці, здавалося, зовсім не помічала відстані, — так сильно її поглинули роздуми про те, що чула й бачила в церкві. Той пресвітер, що вділяв останнє благословенство від імені подібносущного з Отцем Христа Спасителя, справді мав вигляд і голос препозита з ауксиліїв, але зате диякон!… чи ж справді не був схожий на архангела Рафаїла, такого, яким вона його бачила на диптихах?!… Теж був готом, але як мало було в ньому того, що, на її гадку, нерозривно в’язалося з типом гота! Радше — якби не ті блакитні очі та золотаве волосся, виглядав наче один із тих грецьких чи єгипетських пресвітерів і монахів, од яких тепер в Італії аж роїлося і які проголошували нову, незбагненну Пелагії науку, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й матір’ю Бога… Але цього дня Божого думку і душу Пелагії особливо зворушила улюблена з дитинства євангельська притча про сіяча, яку вона вперше почула прочитаною мовою готів. Як молодий диякон нічим не нагадував Сигісвульта або ж когось із його солдат, так і у промовлених з амвону словах перекладу Ульфілли, — незрозумілих, а все ж повних якогось дивного чару, — ніщо не нагадувало Пелагії тих готських наказів і вигуків, до яких звикло її вухо під час облоги Гіппону. Почувалася щасливою та гордою тим, що це саме її віра, — ненависна і зневажена в Італії наука Арія, — проголошує слово Боже не лише мовою римлян, але й мовою варварів. «Зовсім як апостоли, що разом усі різними мовами промовили!» — захоплено думала вона, не сподіваючись, що за мить її зустріне ще одна радість, інша, але з того ж джерела.