Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Не продажний зрадник? — крикнув… То що ж у такому разі він тут робить — вільний і пихатий, — коли його товариші гризуть сніг чи корчаться в муках?
— Жоден із них не в муках і навіть не ув’язнений, Аецію. Я своєю владою патрикія одразу ж після битви оголосив загальне помилування для всіх, що билися на твоєму боці, при цьому кожен охочий — комес чи простий лучник — може повернутися до імператорських шеренг на попереднє становище.
Пелагія здивовано помітила, що погляд Аеція, розгублений і раптом згаслий, мандрує до підлоги, а великі кулаки розтискаються і розпростовуються.
— Дяка тобі, — почула його ще глухіший голос, — дяка тобі за них усіх.
Але за мить, все ще не здіймаючи очей, спитав майже несміливо і наче соромлячись своєї цікавості:
— А багато… багато їх вступило під твої знаки?… Кажу… про комесів…
— Лише троє… Ні, ні, Аецію, — ти помиляєшся… Касіодор до них не належить… Вір мені — це справді твій найщиріший приятель… Сьогодні він тут лише тому, що я його покликав…
Боніфацій знову кивнув лікарям. Через хвилину сидів уже, зовсім випростуваний у попереку. Дивилися на нього вражено, обличчя виглядало не таким мертвим… очі палали життям… навіть пальцями одної руки ворушив уже значно вільніше…
— Найпресвітліший Петронію, — звернувся до Максимуса, — чи можеш тут, у присутності святого апостольського мужа, єпископа Іоанна і перед обличчям найпресвітлішого Флавія Аеція присягти Христовими муками та своїм законним походженням від того, кого називаєш батьком, що сенат міста Риму надав мені право і владу розпоряджатися долею переможеного Аеція, як я вважатиму належним, — а вічна Августа зволила затвердити цю ухвалу сенату?…
— Присягаю, — сказав Максимус і неспокійно зморщив брови, але, перш ніж устиг ще щось сказати, Аецій кинувся до ложа з обличчям, перекривленим гримасою люті, і просичав крізь зціплені зуби:
— Нічого не можеш мені зробити… нічого!… Мої гуни посадять мужа твоєї доньки на гостру палю або ж прив’яжуть ноги, кожну до іншого коня, і…
— Прошу тебе, Аецію, зволь мене спокійно вислухати, — перебив його патрикій раптом дуже ослабленим голосом. — Бачиш… мій час надходить… Мушу поспішати… Тож слухай уважно… Мені все важче говорити… І ви всі слухайте… всіх вас прикликаю у свідки… тебе, апостольський мужу… тебе, найпресвітліший Максимусе… тебе, Пелагіє, а особливо вас, мужні солдати, — Сигісвульте і Касіодоре…
Замовк, щоб ковтнути повітря, дихання мав уже хрипке й уривчасте; видно було, як задихався і все його обличчя ставало синім, як губи.
— Уважно слухайте, — продовжив за мить, — і хай Бог вас покарає, якщо вгадаєте думку, але не почуєте слова з умираючих губ і скажете, що не чули… Я багато нагрішив проти Господа нашого… багато помилявся, але ніколи не погрішив злою волею і впертістю, лише, — якийсь час задихався і лікарі думали, що це вже кінець, — лише слабкістю і жаром серця… пихою, гнівом, безтямністю і нерозважливістю. І тепер… тепер хочу змити свої провини і виправити помилки… Перша й найбільша моя провина та, що я сягав по патрикіат, одному лишень мужеві на Заході приналежний — найпресвітлішому Аецію. Де ж мені з ним рівнятися? З воєначальником мудрим, здогадливим… щасливим. І друга моя провина: що я, керований пихою, а не розважністю, позбавив імперію та римський мир наймогутнішого мужа, єдиного оборонця, розбивши його під Арімінумом… Вибачиш мені цю кривду, Аецію? Вибачать мені цю другу кривду літописи?…
— Але ж, найславутніший мужу! — скрикнув Петроній Максимус.
— Не перебивайте мене… От-от помру… Але ця друга провина була заодно і ласкою Божою… Чому — думаєте — дав мені Бог перемогу над Аецієм? Мені, що негідний бути його комесом? Щоб випробувати Боніфація у смертну годину… випробувати, чи захлинеться гординею і помре, тягнучи з собою у прірву римський мир, чи отямиться і піде за голосом сумління?… Я черв’як перед Господом, але — похвалюся, — витримав спокусу як Іов… Слухайте! Бажаючи виправити кривду, завдану великому Аецію, і прагнучи порятувати імперію та римський мир, — в силу своєї влади, врученої мені вічною Августою та сенатом, визначаю присутнього тут Аеція своїм спадкоємцем… спадкоємцем усього, чим володію, та іменую його головнокомандувачем… дуксом і магістром обох військ і патрикієм імперії… Не кажи нічого, Максимусе! Глянь на обличчя Сигісвульта… його очі… його посмішку… Солдат, хоч вірний слуга Августи, знає, якого полководця йому треба… Так буде… Така моя воля… Чи тепер вибачиш мені, Аецію!…
— Це підступ… це якась зрада!… — безтямний крик Аеція наповнив увесь перистиль. — Хочете мене приспати і якимись штучками виманити зі сховку, а потім… О ні… не дамся… я не Стиліхон!…