Січеславщина (квадрологія)

Я вже рішуче тієї думки, що Сторубель не погана людина, дарма що любить раз-у-раз бурчати. Він „каптьор" (так його називає дядько Іван, а по-українському його звуть тут „господарем") і просто таки по-батьківському дбає про вояків. А мені навіть записну книжку та хемічний олівець подарував. Скористувавшись цим, заведу собі захалявний щоденник. Буду записувати в ньому свої інтимні думки, настрої, прагнення. Як Шевченко робив у неволі...

... грудня 1918 р.

Прочитав написане вчора — і тюкнув. Бо раз — що порівняв себе з Шевченком (далеко Куцому до зайця), а друге — Шевченко писав у неволі, а я ж живу на волі та ще й у спорідненому середовищі. А втім, як дооре подумати, то з приводу другого я „тюкнув" даремно. А чому? Та тому, що частенько навіть у спорідненому середовищі одиниці доводиться, як кажуть, держати язика на припоні, оглядатись на більшість. Це закон не абсолютний, і варіянти його залежать від такого чи такого суспільства, але психологічної тиранії біл'ьшости не можна заперечувати. Річ ясна, що амплітуда цих варіянтів не повинна виходити за межі, де вже діє поліція. Взяти хоч би факти з мого життя. Ще в своєму селі Лататті, серед своїх найближчих товаришів-середньошкіль-ників, та ще й тоді, як там ніякої влади боятись не доводилось, я мусив не раз стримуватись, не висловлювати всього того, що думав. Так, покохавши Оксану, я не міг виявляти своїх симпатій до ЇЇ батька о. Харитона, дарма що не тільки відчував до нього через Оксану почуття рідности, а ще й шанував за розум. Бо сказали б:

„А, він попа захищає, носія чорної реакції". Вони ж були, всі ті мої товариші, страшенні революціонери: ес-ери, ес-деки, ба навіть анархісти, як лататтянський поет Омелько Деркач, той дивак у „золотих" окулярах. Або ще таке. Серед самарських повстанців, тобто серед українських селян, ніхто виразно проти України не висловлювався, тільки відчувалась якась ворожість у настроях,утотожнювання її з скоропадщи-ною, але я не відважувався й писнути на користь України. Я наче був залитий тим загальним настроєм ворожости до України і боявся... роззявити рота (виходить, у прямому розумінні цього слова), щоб не втонути. Та й мій покійний учитель Пилип Никифорович Стовбур1, що теж наче не був проти України, з цієї ж, либонь, причини стримував мене від прилюдної її оборони. Про це, мовляв, пізніш, як переможемо гетьмана, буде мова, а тепер, казав, головне: рятуймо революцію!

Отаке... А може, я просто страхополох? Може б, інший, сміливіший, навіть у таких умовах поводився б інакше? Не знаю... Знаю тільки, що Україну люблю щиро і, здається, все хотів би зробити для неї...

... грудня 1918 р.

Запишу свіжіший матеріял на доказ того, що людина не все може в товаристві висловлювати. Серед моїх нових Товаришів, хлопців добрих і мені приємних, майже не можна говорити на соціяльні теми. Чомусь це здається їм трохи чи не більшовизмом. А як я таки, справді, був у більшовиках, то мені цю тему зачіпати просто небезпечно. Навіть з Марком Дашкевичем не говорю про це. Отже, тут складається так, що спочатку треба Україну визволити, а тоді, мовляв, будемо говорити й про1 землю для селян. Це, виходить, друга однобічність. Невже одночасно боротьба за всебічне визволення нашого народу так таки й неможлива? Це теж використовують наші вороги... як використовують і національну несвідомість мас.