«Привид» не може втекти
- Автор: Ростовцев Эдуард Исаакович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Микола Сидоренко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - ««Привид» не може втекти». Краткое содержание книги:
Про все це Яцишин згадав уночі напередодні пожежі, коли знову побачив у провулку «Волгу». Подумав, що до машиніста гості приїжджають, а машину чомусь у чужому провулку ставлять. Потім він закурив останню перед сном цигарку. Курив надворі, бо в хаті жінка не дозволяла. І ще не докурив, коли почулися квапливі кроки в провулку. Якісь люди поспішали із Залісної вулиці. Далі він почув нетерпляче клацання дверної ручки машини, і хтось нервово вилаявся. © http://kompas.co.ua
— Спокійно, спокійно, — озвався інший, хриплуватий голос. — Підніми дверцята трохи вгору, вони заїдають.
Знову заклацала ручка, і молодший голос, зриваючись од хвилювання, сказав:
— Не можу відчинити. Спробуйте ви.
— Спокійно, спокійно, — повторив хриплуватий. — Побережи нерви — тобі машину вести… От і відчинилися.
Ця розмова видалася Яцишину дивною. Він підійшов до хвіртки, виглянув на вулицю, але ті двоє уже сіли в машину. Яцишин побачив тільки, як, зірвавшись з місця, «Волга» помчала до Залісної вулиці і зникла за поворотом. Коли він зайшов до хати, було чверть на першу. Жінка вже спала. Яцишин теж ліг і скоро заснув, бо натомився за день. Пострілів не чув, не чув, як били в рейку на тарному складі облспоживспілки; його розбудили тільки сирени пожежних машин. От і все, що він може сказати. Не виключено, що йому тільки здалося, ніби ті двоє поводилися підозріло. Слідству видніше…
Подякувавши Яцишину, Наталя одразу ж подзвонила в резерв провідників і встановила, що в червні у Яцншина було кілька поїздок з денним приміським поїздом — дев’ятого, вісімнадцятого і двадцять третього. Після цього вона пішла до Лежнєва.
Той прочитав свідчення Яципшна, вирвав з настільного блокнота чистий аркушик і червоним олівцем написав великими літерами «18 червня».
— Це було за три дні до пожежі, — впевнено сказав він. — Саме вісімнадцятого червня Яцишин побачив блакитну «Волгу». Зверніть увагу на цю дату. Вісімнадцятого червня в Сосновському побував Енкель-Мельников; тоді ж він зустрівся з «Привидом» і тоді ж до Ганни вперше завітали гості на блакитній «Волге». Зауважте також, що вдень вісімнадцятого червня Ганнин чоловік був на роботі. І не просто на роботі — у поїздці. Повернувся тільки ввечері і побачив у жінки велику суму грошей. Гроші, що їх, якщо пристати на думку капітана Кравчука, Щербак на другий день здала в міліцію. Співставмо всі ці факти і будьмо сміливіші у своїх судженнях. Що скажете, Наталю Сергіївно?
— Очевидно, Ганна Щербак дозволила «Привиду» зустрітися з Енкелем у себе на квартирі. За це їй дали винагороду, якої вона наступного ж дня вирішила позбутися. Не розумію тільки — чому.
— Тому, що ці гроші пекли їй руки, — сказав Лежнєв. — Квартиру для побачення з Енкелем вона надала «Привидові» не заради грошей — її залякали, як залякували доти. Фото, яке ви не вберегли, було зроблено не випадково. Знімки двадцятип’ятирічної давності не такі переконливі.
— Чого ж її вбили? — подумала вголос Наталя. — Адже вона була слухняною зброєю в руках злочинців.
— Виходить, не зовсім слухняною; слухняні не віддають у міліцію гроші.
До кабінету зайшов Кравчук. Ознайомивши його із свідченнями Яцишина, Лежнєв сказав:
— Треба зайнятися блакитною «Волгой». Візьміть це на себе, Володимире Івановичу. Тепер ми знаємо, що машина блакитного кольору належить одному з громадян Сосновського, що два місяці тому її передні ліві дверцята погано відчинялися. Чому передні ліві? А тому, що це дверцята водія. Їх не могли відчинити у Сухому провулку. Так, Наталю Сергіївно?
— Судячи з того, що чув Яцишин, було саме так.
— Зважте ще й на те, Володимире Івановичу, — сказав Лежнєв Кравчукові, — що за цей час власник «Волги» міг відремонтувати дверцята. Побалакайте з механіками ремонтних майстерень, гаражів, автобаз. Зв’яжіться з автоінспекцією. Та хіба мені вас учити…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Пам’ять — дивовижна річ. Іноді вона з незбагненною точністю відтворює події двадцятип’ятирічної давності, епізод за епізодом простежує їхній плин, викликаючи з минулого напівзабуті обличчя, голоси, навіть усмішки. Та потім, наче в поганому кінотеатрі, стрічка рветься, завмирає екран і всі спроби оживити його ні до чого не приводять. Правда, пам’яті можна допомогти: зустрічі, давні газети, біль, що прокинувся в рані, теж пришпорюють її. Тоді, наче з туману, проступають картини, образи. Але такі спогади не відзначаються виразністю, а тим більше повнотою.