Двоє під однією парасолькою

Віддавши свою зброю хлопцям — в останній момент Старков вирішив, що карабін йому не знадобиться, — він скинув спідню сорочку і, розмахуючи нею, як білим прапором, пішов навперейми чагарником до грузовика, що застряв.

Побачивши людину, яка розмахує сорочкою, есесівці, крім тих, що розбрелися лісом у пошуках партизанів, загрозливо підняли автомати.

— Хальт! — скомандував один із них.

— Шпрехен зі руссіш? — крикнув Старков.

Із легковика виліз уже знайомий здалеку оберштурмфюрер, носатий, рудий, чуб в якого спадав по-гітлерівському на чоло. Він іронічно оглянув Старкова, який застиг з піднятими руками.

— Хто ти є? — спитав він знехотя. — Партизан? Ми не розмовляти з партизан. Ми їх ершіссен. Піф-паф.

“Можуть і розстріляти, — подумав Старков. — Без переговорів. Піф-паф — і край. Та ні, мабуть, не розстріляють так зразу. Почекають хоча б через цікавість. Вона у носатого на пиці написана. А мені важливо затягнути час. Затримати, затримати їх будь-що. Та й подовше, поки не полетять під три чорти екрани”. Він уже міркував не як вчений Старков, а як партизанський політрук Старков, що під дулами націлених на нього автоматів придумував щось хитромудре.

— У мене є повідомлення, пане офіцер, — сказав він навмисне тремтячим від страху голосом, хоча страху в нього і не було: хіба не однаково, як помирати, коли доводиться помирати.

— По-ві-дом-лен-ня, — повторив по складах носатий. — Міттейлунг. Добре. Геєн зі хір. Близько. Ще близько.

Старков підійшов, трохи накульгуючи — у нього вже щодо цього були свої міркування — і не опускаючи рук.

— Говори, — почув він.

Ну як говорити з привидом? Навіть не з привидом, а із штучним матеріалізованим небіжчиком. Та й небіжчики не відають, що вони вже понад тридцять років небіжчики, а коли хто й живий тепер, то не знає, що йому зараз доведеться “ершіссен” Старкова. Дивний стан напівсну-напівреальності охопив його. Але дула автоматів відбили іскорки сонця, що визирнули на мить з-за свинцевої пелени хмар. Сталь цих автоматів була цілком реальною.